На початку ХХ століття садиба належала купцю Івану Міллеру. За наведеними у вихідному тексті даними, у 1903 році на місці старого дерев’яного будинку на цегляному фундаменті, спорудженого ще 1843 року, звели триповерхову кам’яницю з напівпідвалом у стилі історизму з переважанням ренесансних елементів.

Архітектура будинку добре показує смаки київської забудови того часу. Фасад має симетрично-осьову композицію з центральним ризалітом, фігурними кронштейнами над головним під’їздом, іонічними колонами та невеликою вежею з трикутним фронтоном. Такі деталі важливі не лише для фахівців: саме вони формують упізнаваний силует старого Подолу, який дедалі частіше опиняється під тиском перебудов і втрати автентичних елементів.

Як змінювалася адреса і сама забудова

Історія цієї ділянки важлива ще й через зміну нумерації та перебудову сусідніх будинків. До 1982 року головна споруда мала номер 35-в, а поруч на червоній лінії вулиці стояли ще будинки № 35-а та № 33/6, які також входили до садиби Міллера. У вихідному матеріалі зазначено, що після розбирання будинку № 33/6 і появи арт-скверу нумерацію змінили: колишній будинок № 35-а отримав адресу 33/6, а згодом до нього добудували ще два поверхи та високу мансарду.

Саме такі зміни часто ускладнюють сприйняття історичних садиб у Києві. Комплекс ніби зберігається, але втрачає початкову цілісність: одна частина змінює поверховість, інша зникає, а ще одна стає тлом для нових міських функцій. У підсумку пересічний перехожий уже не бачить цілісної садиби, хоча вона залишається важливою частиною історії місця.

Чим сьогодні живе «Дім картин»

Окремий пласт цієї історії — сучасне культурне життя будівлі. Нині за адресою Боричів Тік, 35А працює галерея «Дім картин», на сайті якої вказано, що вона розташована на Подолі, біля Андріївського узвозу, і приймає відвідувачів із вівторка по неділю.

У вихідному тексті галерею описано як камерний простір сучасного українського мистецтва, де представлені живопис і графіка різних напрямів — від абстракції та акварелі до натюрмортів і пейзажів. Це важливий нюанс для Подолу: історична забудова тут існує не лише як музейний фон, а і як жива міська тканина, де архітектура поєднується з актуальною культурою. Саме такі місця часто допомагають старим будинкам залишатися видимими для міста й не перетворюватися на «німі» пам’ятки без функції.

Чому мурал на Боричевому Току став знаковим

Ще один елемент, який зробив цю локацію впізнаваною, — мурал «Відродження» на будинку Боричів Тік, 33/6А. За даними відкритих джерел, він з’явився навесні 2014 року; авторами стали український художник Олексій Кислов і французький митець Жульєн Маллан, відомий також під псевдонімом Seth. Роботу створили в межах фестивалю «Французька весна».

У публікаціях про мурал зазначається, що його висота сягає 15 метрів, а сама композиція присвячена відродженню України. На ній зображено українку з дитиною та історичну забудову на передньому плані. Вихідний текст акцентує, що нині мурал має занедбаний вигляд і потребує оновлення. Це додає історії ще одного виміру: ідеться вже не лише про збереження старої архітектури, а й про охорону новітнього міського мистецтва, яке за понад десять років теж стало частиною київської ідентичності.

Який ширший контекст для Боричевого Току

Боричів Тік залишається вразливою вулицею для історичної забудови. Ми вже писали про інші будинки на цій вулиці, які опиняються під загрозою або потребують більшої уваги до охоронного статусу та збереження. Зокрема, у січні 2026 року йшлося про пам’ятки на Боричевому Току, 41 і 43/5, щодо яких мешканці висловлювали занепокоєння.

Цей контекст показує, що історія садиби Міллера — не локальна дрібниця, а частина ширшої проблеми Подолу. Район залишається одним із найцінніших для Києва з погляду історичної забудови, але водночас одним із найчутливіших до перебудов, зміни функцій і поступового стирання автентичного середовища.

Чому це важливо знати

Садиба Міллера важлива не лише як окремий будинок, а як приклад того, як у Києві нашаровуються різні епохи: купецька архітектура, пізні перебудови, сучасне мистецтво і стріт-арт. Коли такі місця втрачають догляд або цілісність, місто позбавляється не просто красивого фасаду, а частини власної пам’яті. Для Подолу це особливо важливо, бо саме тут історичне середовище досі формує характер району.