Від евакуації до полону: що сталося 9 березня 2022 року
8 березня 2022 року Ахметов отримав повідомлення про «зелений коридор» для евакуації з Бучі через Гостомель. Вранці 9 березня він мав забрати двох жінок і виїхати до столиці. На машині встановив білий прапор, зняв військові черевики та ремінь, залишив ноутбук — пояснити ці дії не міг, але відчував, що «так треба».
«Я повертаю голову, стоять. Перший стояв, ну, і автомати на мене. І за ним от дев’ять чи десять осіб стояло. Так починається мій шлях додому довжиною 1304 дні», — згадує Ахметов.
Російські солдати затримали чоловіка, провели імітацію розстрілу з пістолетом біля скроні, вимагаючи інформацію про український міномет. У будинку знайшли навігатор із маршрутом до Польщі — військові вирішили, що Ахметов «поляк» або «коригувальник». Його доставили до штабу в аеропорту Гостомеля.
Штаб окупантів в Гостомелі: перші дні полону
В аеропорту Гостомеля Ахметова утримували з 9 по 15 березня 2022 року разом із близько 50 полоненими, переважно цивільними. Умови були жахливими: суцільна темрява без вікон і освітлення, холод, мінімальний раціон.
«З 13 березня наш раціон був на весь день — три столових ложки каші, здається, гречка і три таких печеньки. Це на день. І стакан води», — розповідає чоловік.
Полонених змушували мити туалети російським військовим, але це давало можливість побачити, що відбувається в штабі. Ахметов побачив величезний комунікаційний центр, безпілотники, комп’ютери та навіть відвідування генерала. Цю інформацію він згодом передав українським органам.
8 квітня полоненим вперше показали російське телебачення — так Ахметов дізнався про розстріли в Бучі. Після цього їх почали викликати на допити про події 30 березня, хоча всіх затримали значно раніше.
Через Білорусь до російських в’язниць
15 березня 2022 року полонених у наручниках із мішками на головах вивезли з Гостомеля через Білорусь до міста Новозибків у Брянській області. Там Ахметов перебував у СІЗО № 2 до 11 травня 2023 року — понад рік.
«У Брянську область, «прийомка» — били по-звірячому. Навіть під час перебування у Брянській області також били. Примушували присідати багато разів, віджиматися, прокачували так», — свідчить чоловік.
2 травня 2022 року полонених змусили кричати «Байден ху@ло» — так вони зрозуміли, що США допомагають Україні. Це була одна з небагатьох «новин» за весь час ув’язнення.
Володимирська область та Мордовія: найважчі місяці
11 травня 2023 року Ахметова перевезли до виправної колонії в Пакіно Володимирської області, де він провів півтора місяця. Це був найспокійніший період — не били під час «прийомки», дозволяли змінювати позу, хоча медичної допомоги не було.
26 червня 2023 року настав найтяжчий етап — переведення до колонії в Мордовії, де Ахметов пробув до 1 жовтня 2025 року. Умови були найжорстокішими, хоча харчування виявилося кращим, ніж в інших місцях.
«У Мордовії нас лупцювали, знущалися, прокачували, але й годували. Перші півтора місяці в Мордовії ми стояли. Нас привозять, сідати не можна, треба стояти з шостої ранку до десятої вечора», — розповідає Ахметов.
Полоненим заборонялося розмовляти між собою — за спілкування били металопластиковими водопровідними трубами. Лише пошепки, прикриваючись від відеокамер, можна було обмінятися кількома словами. Через постійне стояння ноги набрякали — Ахметов спав із піднятими догори ногами, щоб зігнати набряк.
Сідати дозволили поступово: з серпня 2023 року — по 10 хвилин зранку та ввечері, з листопада — по півгодини двічі на день і годину після обіду.
Зв’язок із родиною: чотири листи за три роки
За три з половиною роки Ахметов написав лише чотири листи додому. Перший — 19 квітня 2022 року, короткий: «Живий. Здоровий». Відповідь від дружини Олени отримав лише 4 січня 2025 року — тоді вперше дізнався, що його діти в безпеці.
Інформації про хід війни практично не було. Про Курську операцію випадково дізналися з телевізійної стрічки в січні 2025 року — спочатку не повірили, що українські війська воюють на території Росії.
«Курська операція, ото здивування було! Не повірили навіть, подумали, що може це просто ФСБшна якась постановка», — згадує чоловік.
Про стан справ в Україні судили з непрямих ознак: охоронці не згадували про захоплення великих міст, значить лінія фронту не рухається. Коли 4 березня 2024 року Червоний Хрест передав українські продукти, полонені перевіряли місце виробництва на упаковках — так дізнавалися, які регіони під контролем України.
Повернення додому та нові плани
1 жовтня 2025 року Ахметову несподівано віддали наказ «з речами на вихід». Його перевдягли в цивільний одяг, дали теплі речі, повезли на аеродром. З мішком на голові летів до Білорусі, на кордоні їх зустріли представники українського Координаційного штабу.
«Це було дуже зворушливо. Безліч народу стояло вздовж всієї траси, не тільки в селах, а й просто на дорозі. Махали нам, а ми їм у відповідь», — розповідає про перші години на волі.
Першої ж ночі після повернення Ахметов почув повітряну тривогу, прочитав про перебіг війни і зрозумів — всі його плани про еміграцію до доньки в Нью-Йорк або в Канаду «накрилися мідним тазом».
«Я тут зник на три роки і що, знову бігти кудись? Ні. Моє місце тут. Я вирішив одразу, що я нікуди не поїду», — каже чоловік.
До війни Ахметов займався виробництвом розвиваючих іграшок для дітей — бізібордів. Тепер шукає роботу, щоб бути корисним Україні. Зелений мішок, який надягали на голову під час етапування, зберіг як частину історії.
«Життя коротке, щоб боятись. І треба хоч цей час, який в мене ще є, треба його прожити якось трохи інакше, ніж те, що було раніше», — підсумовує Сергій Ахметов.
Чому це важливо
Свідчення Сергія Ахметова документує умови утримання цивільних полонених у російських місцях неволі та підтверджує систематичні порушення Женевських конвенцій. Його повернення стало можливим завдяки обміну полоненими, який залишається єдиним шляхом звільнення тисяч українців, що досі перебувають у російському полоні. Історія мешканця Бучі показує масштаб воєнних злочинів і тривалість страждань цивільного населення окупованих територій.
