На запитання журналіста про те, чи вважає він, що Путін дійсно прагне миру, Трамп відповів ствердно: «Так, вважаю». Коли журналісти запитали, чи довіряє він Путіну, президент США знову відповів: «Так, довіряю».

Того ж дня, після церемонії вшанування загиблих працівників правоохоронних органів у Білому домі, Трамп заявив, що Путін «мав достатньо».

«Я думаю, він мав достатньо. Я думаю, він мав достатньо. Це триває давно. Коли подумаєш, це триває вже понад три роки [масштабної війни]», — сказав президент.

Проте ці оптимістичні заяви різко контрастують з аналізом, який пропонують експерти з міжнародних відносин, безпеки та економіки. Статті у The New York Times, Breitbart і New York Post піддають сумніву щирість Путіна та ефективність стратегії Трампа.

Одразу після оголошення про переговори Росія здійснила масований удар дронами по Україні, зокрема у Сумах, де загинуло щонайменше 20 цивільних осіб. Ця послідовність подій ставить під сумнів заяви про готовність Кремля до миру.

Дві різні перспективи для України

Щодо українського президента Володимира Зеленського Трамп був набагато стриманішим. На запитання, чи достатньо робить Зеленський для просування мирних переговорів, Трамп відповів:

«Я краще скажу вам про це через два тижні, бо не можу сказати так чи ні… Дивіться, він сильна людина, Зеленський, рішучий хлопець, і з ним непросто мати справу», — зазначив Трамп.

«Але я думаю, що він хоче зупинити [війну], і це дуже погана ситуація, що відбувається там. Я думаю, він хоче зупинити. Але я зможу краще відповісти на це питання через два або чотири тижні. Сподіваюся, відповідь буде такою, що він хоче вирішити проблему», — додав президент США.

Такий підхід, на думку аналітиків New York Post, відображає небезпечний дисбаланс: надмірний тиск на Україну при одночасному поблажливому ставленні до Росії.

«Людина, яка розпочала війну і яка є головною перешкодою для миру — це Володимир Путін. Проте цей ворог Заходу, вбивця дисидентів і серійний загарбник територій ніколи не зазнавав такої ж кампанії тиску з боку США, як український президент Володимир Зеленський, чий фундаментальний злочин полягає в тому, що він очолює країну, яку її більший сусід хоче підкорити», — йдеться в публікації.

Геополітичний контекст за межами України

Експерти The New York Times застерігають, що бачити конфлікт лише як локальну війну — стратегічна помилка. За словами Андреа Кендал-Тейлор, колишньої високопоставленої співробітниці розвідки, зосередженої на Росії, довгострокові цілі Путіна явно виходять за межі України, оскільки він прагне переглянути повоєнний порядок у Європі. Путін вважає, що може збільшити глобальний вплив Росії лише за рахунок зменшення впливу Америки.

Перед тим, як розпочати повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, Москва висунула низку стратегічних вимог, серед яких ключовою була вимога суттєвого відступу кордонів НАТО. Цей крок став прямим викликом післявоєнному європейському порядку.

Кремль послідовно і недвозначно демонструє своє прагнення відновити статус Росії як глобальної держави, і розглядає перебудову безпекової архітектури в Європі як першочерговий етап цього процесу. Після кожного попереднього втручання — війни в Грузії 2008 року, першого вторгнення в Україну 2014 року та розгортання військ у Сирії 2015 року — амбіції Путіна лише зростали, а методи ставали відвертішими. Повномасштабне вторгнення в Україну стало логічним продовженням цієї експансіоністської стратегії.

Варто розуміти, що для Путіна погляд на міжнародні відносини має виразно нульову суму: він переконаний, що може збільшити глобальний вплив Росії тільки за рахунок послаблення Америки та її союзників. Саме тому поступки перед агресором не зупинять його, а лише заохотять до подальших загарбницьких дій.

Москва вже готує ґрунт для майбутнього конфлікту в Європі. Росія значно посилила використання саботажу, озброєння мігрантів та організації замахів. Її підозрюють у кібератаках та інших цілеспрямованих діях проти критичної інфраструктури, включаючи важливі підводні кабелі в Балтійському морі.

Ця стратегія спрямована на послаблення європейської єдності та демонстрацію того, що протистояння Росії надто складне й дороге. Паралельно з активними діями Москва радикально змінила свою публічну риторику. Якщо раніше російська пропаганда намагалася розділяти «добру Європу» і «агресивні США», то тепер Європа відкрито зображується головним ворогом Росії. Кремлівські речники та державні медіа систематично називають європейських лідерів «воєнною партією», звинувачуючи їх в ескалації конфлікту та прагненні знищити Росію.

Ця зміна риторики має подвійну мету. З одного боку, вона легітимізує для внутрішньої аудиторії потенційні агресивні дії проти європейських країн, створюючи образ «кільця ворогів». З іншого – це психологічна підготовка до можливої конфронтації з НАТО, спроба заздалегідь перекласти відповідальність за майбутню ескалацію.

Особливо тривожним є те, як російські високопосадовці дедалі частіше згадують можливість використання ядерної зброї, знижуючи поріг допустимості такої риторики. Високопоставлені російські політики та військові експерти регулярно обговорюють на центральних телеканалах сценарії ядерних ударів по європейських столицях, що сигналізує про свідоме розмивання ядерних табу, які існували з часів Холодної війни.

Російська економіка: прихована вразливість

На тлі політичних маневрів важливим фактором залишається економічна ситуація в Росії. Державне статистичне агентство Росії, «Росстат», повідомило в п’ятницю, що зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) у першому кварталі склало лише 1,4%, що означає різке падіння порівняно з 4,5% зростання в останньому кварталі 2024 року.

Російські посадовці та економічні аналітики прогнозували зростання близько 1,7%, але навіть ці вже знижені очікування не справдилися. Фактичний показник у 1,4% розглядається економічними колами як серйозний сигнал тривоги, особливо враховуючи попередні гучні заяви Кремля про «санкційну стійкість» російської економіки.

Міжнародні економісти та незалежні російські експерти малюють ще похмурішу картину. За їхніми розрахунками, справжнє падіння може бути значно глибшим, оскільки офіційна статистика не враховує структурних деформацій воєнної економіки — фактичного вимивання ресурсів з цивільних секторів на користь оборонної промисловості. Експерти Єльського університету та Інституту міжнародних фінансів прогнозують, що економічний спад прискориться у другому кварталі 2025 року, а до осені Росія може увійти в повноцінну рецесію з падінням ВВП на 2,5-3%.

Критично важливим фактором залишається нафтогазовий сектор. Падіння цін на нафту до діапазону $55-65 за барель при російському дисконті в $8-12 створює ситуацію, коли бюджет недоотримає близько $32 мільярдів до кінця року — сума, порівнянна з річним бюджетом на охорону здоров’я. Нещодавнє підвищення ОПЕК+ лімітів видобутку лише посилює тиск на російські енергетичні компанії, які вже працюють на межі рентабельності.

Ці економічні тенденції пояснюють, чому Путін може прагнути символічної перемоги на дипломатичному фронті, втім, парадоксально, саме перспектива миру може стати останнім цвяхом у труну його економічної моделі.

Парадоксальна реальність російської економіки полягає в тому, що «мирна угода з Україною може перетворитися на новий шок для всієї економічної системи», як влучно зазначає The Moscow Times. Ця економічна пастка, в яку загнав себе режим Путіна, має глибоке коріння: військово-промисловий комплекс Росії став головним двигуном зростання, забезпечивши близько 40% приросту ВВП минулого року.

Статистика розкриває тривожну картину структурної деформації: поки військові заводи працюють цілодобово, невійськова економіка вже впала в справжню рецесію. За даними авторитетного Центру макроекономічного аналізу та короткострокового прогнозування (ЦМАКП), підзвітного уряду Росії, цивільні сектори економіки скорочуються на 0,8-1,1% щомісяця протягом 2025 року.

Така «мілітаризація економіки» створила замкнене коло. Російський уряд перенаправляє колосальні фінансові потоки та людські ресурси з цивільних компаній на військові підприємства, виснажуючи продуктивний сектор. Це призводить до падіння виробництва споживчих товарів, високотехнологічної продукції та послуг, посилюючи залежність від імпорту та сировинного експорту.

Економісти називають цей феномен «ресурсним канібалізмом», коли тимчасове зростання військового сектору маскує системну деградацію економічного потенціалу країни. За оцінками експертів, Росія вже втратила десятиліття потенційного розвитку, відкотившись до технологічного рівня початку 2000-х років у багатьох невійськових галузях.

Особливо показовим є демографічний аспект: масштабні втрати на фронті в поєднанні з «військовим» відтоком кваліфікованих кадрів з цивільного сектору створюють гострий дефіцит робочої сили, який лише поглиблюватиме економічні проблеми навіть за умови формального «миру».

Китайський фактор та пошук реальних важелів впливу

Китайський ключ до російського замка

Редакційна колегія New York Post пропонує стратегію, яка може радикально змінити переговорну динаміку — потужний економічний тиск на Росію через її головного геополітичного партнера. На думку видання, для досягнення справжнього миру в Україні адміністрація Трампа повинна запровадити вторинні санкції проти країн, які фактично фінансують російську воєнну машину.

Попри оптимістичні заяви президента Трампа після двогодинної розмови з Путіним про те, що «розмова пройшла дуже добре» і «Росія та Україна негайно розпочнуть переговори щодо припинення вогню і, що найважливіше, ЗАВЕРШЕННЯ війни», офіційна риторика Кремля розкриває принципово іншу позицію.

У своєму викладі тієї ж розмови Путін наголосив на необхідності «усунути корінні причини цієї кризи» — формулювання, яке дипломати та аналітики одностайно інтерпретують як вимогу демонтажу українського суверенітету. У кремлівському наративі сама незалежність України постає як «причина кризи», а отже «готовність працювати з Києвом» означає лише готовність прийняти його капітуляцію.

Стратегія «500 відсотків»

Двопартійна ініціатива в Сенаті США пропонує конкретний механізм впливу, який може зламати патову ситуацію. Сенатори Ліндсі Грем (республіканець) та Річард Блюменталь (демократ) внесли законопроєкт, який передбачає запровадження безпрецедентного 500% мита на імпортовані товари з країн, які продовжують купувати російські енергоносії — нафту, газ, уран та інші стратегічні ресурси.

Цей крок насамперед спрямований проти Китаю, який став економічним рятівником Путіна. За даними міжнародних аналітичних центрів, з початку повномасштабного вторгнення торговельний обіг між Росією та Китаєм зріс на 64%, сягнувши рекордних $240 мільярдів у 2024 році. Китайські компанії забезпечують Росію критичним імпортом — від мікроелектроніки до промислового обладнання, одночасно викуповуючи російські енергоносії зі знижкою, але в обсягах, достатніх для підтримки російської економіки на плаву.

Вплив Сі на Путіна

Прихильники вторинних санкцій підкреслюють, що Сі Цзіньпін, попри геополітичне партнерство з Путіним у протистоянні із Заходом, керується передусім прагматичними економічними інтересами. Китайська економіка, яка переживає власні структурні проблеми, не може дозволити собі втрату американського ринку або запровадження руйнівних тарифів на китайський експорт до США, обсяг якого 2024 року склав $575 мільярдів.

«Один телефонний дзвінок від Сі міг би змусити Путіна зіткнутися з реальністю за столом переговорів», — стверджує New York Post, наголошуючи на унікальному важелі впливу, який має китайський лідер.

Економічні аналітики підрахували, що виключення Китаю з російської торговельної схеми призвело б до миттєвого колапсу російської економіки — інфляція сягнула б 35-40%, а падіння ВВП перевищило б 15% протягом одного кварталу.

Сенатор Грем заявив, що законопроєкт про вторинні санкції має достатню двопартійну підтримку для ухвалення, «якщо Росія не прийме чесний, справедливий і тривалий мир». Все більше ознак вказує на те, що Путін не має такого наміру, тож рішення про активацію «китайського важеля» може стати визначальним для адміністрації Трампа.

«Теорія божевільного» і поразка Трампа

Парадокс Трампа: коли «майстер угод» втрачає важелі впливу

Найбільшим стратегічним прорахунком адміністрації Трампа у відносинах з Росією стала нездатність використати те, що раніше вважалося його фірмовою тактикою у міжнародній політиці. Ричард Ніксон першим запровадив у американську дипломатію «теорію божевільного» — концепцію, за якою лідер навмисно створює образ непередбачуваного, готового до екстремальних кроків політика, змушуючи опонентів діяти обережніше через страх перед його потенційно радикальними рішеннями.

Дональд Трамп майстерно використовував цю стратегію з Північною Кореєю, Іраном, навіть європейськими союзниками та Китаєм, постійно тримаючи їх у напрузі неочікуваними заявами, загрозами і демонстративними жестами. Однак у взаємодії з Путіним спостерігається разючий контраст — замість «божевільного» ми бачимо самопроголошеного «терапевта», який говорить надзвичайно обережно, виявляє гіпертрофоване розуміння і підкреслену неупередженість.

Від «Art of the Deal» до «Art of the Appeasement»

У своїй бестселерній книзі «Мистецтво угоди» Трамп виклав принципи жорстких переговорів: ніколи не показуй, наскільки щось важливо для тебе; будь готовий відійти від столу переговорів; використовуй непередбачуваність як інструмент. Однак у відносинах з Путіним ці принципи були повністю відкинуті.

Аналітики відзначають унікальний феномен: Трамп, який безжально критикує навіть найближчих союзників США, демонструє парадоксальну стриманість щодо дій Путіна. Коли російські війська здійснили масований ракетний удар по Києву минулого місяця, найжорсткішою реакцією американського президента став пост у TruthSocial: «Володимире, ЗУПИНИСЬ!» — тон, який звучить не як вимога світового лідера, а як м’яке прохання.

«Батьки “теорії божевільного” перевертаються у гробах, — зауважує один з експертів з національної безпеки, коментуючи схильність Трампа виправдовувати дії Путіна. — Якби Путін завдав ядерного удару по Варшаві, Трамп, ймовірно, обмежився б коментарем: “Ну, це прикро, і я сподіваюся, що він не зробить цього знову”»

Кремлівська стратегія вичікування

Москва чітко розпізнала цю слабкість і вибудувала відповідну тактику. Замість поступок у відповідь на «розуміння» з боку Трампа, Кремль веде подвійну гру: підтримує видимість готовності до переговорів, одночасно просуваючись уперед на фронті та посилюючи руйнівні атаки на цивільну інфраструктуру України.

Очевидна мета Путіна — втомити адміністрацію Трампа, яка публічно зобов’язалася швидко «вирішити» українське питання. Затягуючи переговори та уникаючи конкретних поступок, Москва розраховує, що Білий дім врешті пожертвує інтересами України заради видимості дипломатичного успіху.

Виграшем для Кремля в такому сценарії стане не лише закріплення територіальних загарбань, але й глибокий розкол між США та Європою, який підірве довіру до трансатлантичної єдності на десятиліття вперед. Європейські лідери вже приватно висловлюють занепокоєння, що підхід Трампа може призвести до «геополітичної катастрофи» і «зради цінностей», на яких будувався західний альянс після Другої світової війни.

На тлі таких геополітичних маневрів, Україна опиняється у складному становищі — затиснута між тиском з боку Вашингтону і безкомпромісною позицією Москви, змушена боротися не лише за свою територію, але й за саме право на існування як незалежної держави.

Український фронт як лінія оборони глобального порядку

Те, що розпочалося як «локальний конфлікт на околицях Європи», переросло у вирішальне геостратегічне протистояння, що визначатиме обриси міжнародної системи на десятиліття вперед. Україна сьогодні — це не просто територія бойових дій, а символічний і фактичний рубіж захисту принципів, на яких будувався міжнародний порядок після 1945 року: суверенітет націй, заборона силового захоплення територій та право народів на самовизначення.

Глобальні наслідки «поганого миру»

Мирна угода, яка обмежує оборонний потенціал України чи легітимізує російські територіальні загарбання, матиме каскадний ефект, що вийде далеко за межі Східної Європи. Експерти з національної безпеки виділяють три ключові загрози такого сценарію:

По-перше, він звільнить значні російські військові ресурси для проєкції сили в інших регіонах. Вже зараз Росія активно діє у Сахелі, Судані, Ємені, Лівії та Сирії, підтримуючи дестабілізуючі сили, включно з хуситами, які атакують міжнародні судна в Червоному морі. «Поганий мир» в Україні дозволить Кремлю суттєво розширити ці операції, безпосередньо загрожуючи енергетичній безпеці та торговельним шляхам, критично важливим для світової економіки.

По-друге, посилена Росія стане значно потужнішим партнером для авторитарної осі — Китаю, Ірану та Північної Кореї. Ця «коаліція ревізіоністських держав», як її називають у дипломатичних колах, вже демонструє небачений рівень координації: від спільних військових навчань до обміну критичними технологіями. Російські ракетні системи та бойовий досвід, здобутий в Україні, вже передаються Ірану та КНДР, створюючи безпосередню загрозу американським союзникам на Близькому Сході та в Східній Азії.

По-третє, відступ перед агресією в Україні підірве саму архітектуру міжнародних інститутів, які гарантували глобальну стабільність. Ядерне роззброєння, територіальна цілісність, дотримання міжнародного права — усі ці норми будуть поставлені під сумнів, спонукаючи держави шукати гарантій безпеки не в міжнародному праві, а в нарощуванні військової сили та ядерному стримуванні.

Втрачені можливості та геостратегічні пастки

Поточна ситуація не сприяє справедливому та стійкому миру. Попри економічне сповільнення, російська воєнна машина продовжує функціонувати, а Кремль, усвідомлюючи свою стратегічну позицію, не демонструє готовності до справжніх компромісів.

Фундаментальна проблема підходу адміністрації Трампа полягає в тому, що він підміняє стратегічне мислення тактичними «угодами». Зосереджуючись на швидких дипломатичних «перемогах» без належного врахування довгострокових наслідків, Вашингтон ризикує не розв’язати кризу, а лише відкласти її загострення — можливо, до моменту, коли американська позиція буде ще слабшою.

Формула справжнього миру

Шлях до стійкого миру пролягає через збалансований і принциповий підхід, що поєднує дипломатичні, економічні та військові інструменти. Критично важливим елементом цієї стратегії має стати консолідація глобальної коаліції демократичних держав, готових застосувати скоординований тиск, який змусить Росію зіткнутися з реальними наслідками своїх дій.

Такий підхід вимагає подолання ілюзій щодо мотивів Путіна, чітке розуміння, що його метою є не безпека чи легітимні інтереси Росії, а перекроювання міжнародного порядку у спосіб, що підриває фундаментальні цінності та безпеку більшості націй світу.

Україна сьогодні — це не лише жертва агресії, але й лінія оборони глобальної системи, заснованої на правилах, а не на праві сильного.

Як підсумував один із провідних аналітиків з міжнародної безпеки: «Те, як завершиться конфлікт в Україні, визначить, чи живемо ми все ще у світі, де сила закону переважає над законом сили».

Чому це важливо знати

Політика США щодо війни в Україні стосується не лише долі українців, але й формує майбутнє міжнародних відносин. Путінський режим прагне зруйнувати не тільки українську незалежність, а й всю систему глобальної безпеки, що захищала світ від масштабних воєн після 1945 року.

Для нас, українців, критично розуміти: позиція Вашингтону — це не просто питання дипломатичних ігор чи передвиборчих стратегій. Ставлення Трампа до Путіна та його готовність приймати кремлівську риторику впливатимуть на реальні умови життя мільйонів українців.

Мир на умовах Путіна означає легітимізацію агресії та знищення принципу непорушності кордонів у Європі. Такий сценарій заохотить інші автократичні режими – від Пекіну до Тегерану – розв’язувати конфлікти силою, що загрожує новою епохою міжнародної нестабільності.

Ця війна стала випробуванням здатності демократичного світу захищати власні цінності. Якщо Захід відступить в Україні, він поставить під сумнів і власну здатність протистояти агресорам у майбутньому. А ціна, яку доведеться заплатити за таку короткозорість, буде значно вищою за нинішні витрати на підтримку України.

Розуміння цього ширшого контексту дозволяє нам усвідомити: Україна сьогодні – не просто жертва агресії, а передова лінія захисту міжнародного права і безпеки для всієї Європи та світу.