Як хлопчик із передмістя Києва потрапив на паризьку сцену

Сергій Лифар народився 2 квітня 1905 року в селі Пирогів — тодішньому передмісті Києва. Батько, Михайло Якович Лифар, працював помічником лісничого у Трипільсько-Вітянському лісництві. Родина мала глибоке козацьке коріння.

З дитинства хлопець виявляв тонке музичне чуття. Він співав у хорі Софійського собору, брав уроки гри на скрипці, відвідував клас фортепіано в Київській консерваторії. Та визначальною для його долі стала зустріч із балетмейстеркою Броніславою Ніжинською — сестрою знаменитого танцівника Вацлава Ніжинського. Саме в її балетній студії «Школа руху» розпочався шлях 17-річного Сергія до мистецтва танцю.

У 1922 році Ніжинська емігрувала до Парижа і почала співпрацю з балетною трупою Сергія Дягілєва. За рік вона запросила до Франції найталановитіших учнів — серед них був і Лифар. У Парижі молодий танцівник навчався в італійського педагога Енріке Чекетті та французького майстра Ніколя Лега, і невдовзі став першим солістом «Російського балету».

Чому Лифаря називали «богом танцю» ХХ століття

Переломним став 1929 рік. Помер Сергій Дягілєв, залишила сцену Анна Павлова, а Вацлав Ніжинський уже не виступав. Саме тоді 24-річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу паризької «Гранд-Опера». Він присвятив цьому театрові понад 30 років як танцівник, хореограф і педагог.

Лифар фактично відродив французький балет — його школу, репертуар і міжнародну славу. Сучасники називали українця «богом танцю» і «добрим генієм балету». За роки роботи в «Гранд-Опера» він поставив понад 200 балетних вистав і виховав 11 зірок балету.

У своєму «Маніфесті хореографа» Лифар сформулював ідею самодостатності танцю та його незалежності від музики. Цей підхід заклав основи нового напряму — неокласицизму, який став одним із визначальних у балетному мистецтві ХХ століття.

Які нагороди й посади здобув Лифар за життя

Після завершення сценічної кар’єри Серж Лифар продовжив формувати хореографічну освіту та науку. У 1947 році він заснував у Парижі Інститут хореографії при «Гранд-Опера». З 1955 року вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, обіймав посаду ректора Університету танцю, працював професором Вищої школи музики. Також був почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

Франція відзначила Лифаря найвищими нагородами: орденом Почесного легіону та орденом Літератури і мистецтва. Він також отримав «Золотий балетний черевичок» — найвищу відзнаку у світі балету, а мерія Парижа нагородила його Золотою медаллю міста.

Як Лифар став художником після балету

Після завершення сценічної кар’єри Лифар звернувся до живопису. Його виставки проходили в мистецьких центрах Ніцци, Венеції, Монте-Карло та інших європейських міст. Творчість митця високо оцінював Пабло Пікассо. Серед друзів та сучасників Лифаря — Жан Кокто, Марк Шагал і Сальвадор Далі.

Основним сюжетом картин залишалися балет, рухи тіла та драматургія танцю. Лифар залишив після себе понад сотню оригінальних картин та малюнків.

Чому спадщина Лифаря важлива для Києва й України

На його надгробку у швейцарській Лозанні вибито: «Serge Lifar de Kiev» — «Серж Лифар із Києва». Попри десятиліття еміграції, танцівник завжди наголошував на своєму українському корінні.

Після здобуття Україною незалежності його цивільна дружина Ліллан д’Алефельдт передала значну частину спадку митця до Києва. Від 1994 року у Національній опері України проводять Міжнародний конкурс артистів балету та хореографів імені Сержа Лифаря, а від 1995-го — щорічний Міжнародний фестиваль балету «Серж Лифар де ля данс». У Києві також працює Муніципальна українська академія танцю, яка носить його ім’я.

Спадщина Сергія Лифаря — це і частина світової історії балету, і важлива сторінка української культурної ідентичності.

Раніше ми писали

Про культурне та духовне значення Софії Київської, де Лифар у дитинстві співав у хорі, ми розповідали у матеріалі про унікальні мозаїки ХІ століття. Також рекомендуємо дізнатися, які культурні заходи цього тижня пропонують київські музеї та театри.