Економіка як суперкомп’ютер

Як і будь-який комп’ютер, капіталізм працює на «залізі» (hardware) та «програмному забезпеченні» (software). «Залізо» — це ринки, інститути та регуляторні режими, що формують економіку. «Програмне забезпечення» — це панівні економічні ідеї епохи, те, для чого, на думку суспільства, існує економіка.

Більшість часу цей комп’ютер працює досить добре. Але час від часу він зависає. Зазвичай потрібне лише оновлення «софту» — нові ідеї для вирішення нових проблем. Але іноді необхідна й серйозна модифікація «заліза». І саме зараз, як стверджує професор міжнародної політичної економії Марк Бліт у своїй статті The World Economy Is on the Brink of Epochal Change для The Atlantic, ми переживаємо один із таких моментів Control-Alt-Delete — епохальний перезапуск всієї системи.

Кінець американської ери глобалізації

На тлі торговельних війн, тривоги ринків щодо американського боргу, падіння споживчої довіри та послаблення долара під наглядом безвідповідальної адміністрації, американська ера вільної торгівлі та відкритих суспільств добігає кінця.

Глобальна економіка отримує нове «залізо» та випробовує нову операційну систему — фактично повний перезапуск, якого ми не бачили майже століття. Щоб зрозуміти, чому це відбувається і що це означає, ми повинні відкинути будь-які ілюзії, що світовий поворот до правого популізму та економічного націоналізму — це лише тимчасова помилка, і що все врешті-решт повернеться до відносно доброзичливого світу кінця 1990-х — початку 2000-х.

Архітектура комп’ютера змінюється, але те, як працюватиме ця наступна версія капіталізму, значною мірою залежить від програмного забезпечення, яке ми оберемо. Панівні ідеї про економіку перебувають у стані змін: ми маємо вирішити, як виглядатиме новий економічний порядок і чиїм інтересам він служитиме.

Великий перезапуск 1930-х: народження соціальної держави

Останній такий період примусового завершення та жорсткого перезапуску стався в 1930-х роках. У Сполучених Штатах величезна криза ліквідності, спричинена крахом Волл-стріт 1929 року, в поєднанні з Тарифним актом Смута-Гоулі 1930 року вбила комерційну активність і спровокувала Велику депресію. Банкрутства банків спровокували ланцюгову реакцію: підприємства та цілі галузі промисловості США масово банкрутували. Зарплати обвалилися, а безробіття стрімко зросло — у найбільш постраждалих регіонах без роботи залишився кожен четвертий працівник.

Попри масштабні державні втручання в рамках «Нового курсу» Франкліна Д. Рузвельта, економіка стабілізувалася й повернулася до стійкого зростання лише в 1940-х роках. Справжнім рятівником стала підготовка до війни — військові замовлення дали промисловості потужний поштовх, якого не змогли забезпечити соціальні програми.

Післявоєнна економічна система була спроєктована з однією метою — не допустити повторення катастрофи 1930-х. Її новою операційною системою стала ідея повної зайнятості: кожен, хто хоче працювати, повинен мати роботу. Але щоб ця програма запрацювала, довелося серйозно модернізувати й саме «залізо» — базові механізми економіки:

• Капітал заборонили вивозити за кордон — багатії були змушені інвестувати в американську економіку, а не ховати гроші в офшорах
• Щоб зберегти прибутки за умов високих зарплат, бізнес масово впроваджував нові технології та підвищував продуктивність праці
• Високопродуктивна економіка могла платити достойні зарплати, з яких держава збирала податки на соціальні програми
• Багаті платили до 90% податку з найвищих доходів — ці гроші йшли на освіту, медицину та соціальний захист. Так народилася американська держава загального добробуту

Профспілки стали повноправними партнерами бізнесу, а не ворогами. Політики обох партій змагалися за голоси середнього класу — саме він вирішував долю виборів. Результат: демократи й республіканці стали настільки схожими, що виборці ледь розрізняли їх. Обидві партії підтримували той самий суспільний договір — високі зарплати, сильні профспілки, щедрі соціальні програми.

Помилка в коді: криза 1970-х

«Новий курс» успішно запобіг новій Великій депресії, але в його коді була прихована помилка. Система працювала просто: щоб усі мали роботу, економіку постійно «розігрівали» — стимулювали попит, друкували гроші, підвищували зарплати. Якийсь час це спрацьовувало. Бізнес встигав підвищувати продуктивність і зберігати прибутки. Але у 1970-х механізм зламався.

Працівники вимагали все вищих зарплат, інфляція вийшла з-під контролю, а прибутки бізнесу танули на очах. Власники капіталу зрозуміли: час перезавантажити систему. І вони знайшли свого чемпіона — Рональда Рейгана.

Неоліберальна революція 1980-х

Великий бізнес почав контрнаступ. Вони створили політичні комітети, проплатили експертів і через аналітичні центри взяли під контроль медіа. Їхнє послання було простим: профспілки душать економіку, податки надто високі, держава занадто втручається у приватний бізнес.

Рейган діяв швидко й жорстко. Він зламав хребет профспілковому руху, починаючи зі звільнення 11 тисяч страйкуючих авіадиспетчерів. Заводи почали масово тікати зі штатів, де профспілки були сильними, до південних штатів із законами про «право на працю» — де працівникам можна було платити менше. Це була генеральна репетиція перед великим виведенням виробництв до Китаю та Мексики.

Одночасно Федеральна резервна система під керівництвом Пола Волкера підняла процентні ставки майже до 20%, щоб придушити інфляцію — захід, який спровокував жорстку рецесію, що додатково дисциплінувало ринок праці через підвищення безробіття.

Повна зайнятість перестала бути керівною економічною ідеєю. Переписування програмного забезпечення цієї ери натомість зробило новими пріоритетами:

• Цінову стабільність
• Мобільність капіталу
• Відновлення прибутків через глобалізацію

Модифікацією «заліза» стало надання центральним банкам більшої незалежності — щоб краще забезпечувати цінову стабільність та сприяти відновленню прибутків. Ці нові пріоритети виправдовувалися знаменитим афоризмом Маргарет Тетчер: «Альтернативи немає». Це перезавантаження стало відомим як неолібералізм.

Ера «великої поміркованості» та її тріщини

Комп’ютер знову працював як швейцарський годинник. Бен Бернанке, майбутній голова Федрезерву, назвав цей період «Великою поміркованістю» — інфляція приборкана, рецесії залишилися в минулому, зростання стабільне.

Усі вірили в нову релігію: глобалізація — це добро, фінанси — це майбутнє, вільні ринки вирішать усі проблеми. Заводи переїжджали до Китаю? Нічого страшного, Америка стане фінансовим центром світу. Інвестори святкували — їхні прибутки росли не просто в Америці, а по всій планеті.

Але й цього разу в коді системи ховався баг. Прибутки росли, та якою ціною? Детройт, Пітсбург, Клівленд — колись могутні промислові центри Америки — перетворювалися на міста-привиди. Заводи закривалися, робітники втрачали не просто роботу, а й сенс життя. Капітал і виробництва тікали до Азії.

Політики й банкіри знайшли «рішення»: дешеві кредити. Зарплата не росте? Візьми позику. Не вистачає на навчання дітей? Ось кредитка. Хочеш будинок? Іпотека без першого внеску. Борги маскували головну проблему — реальні доходи американців застигли, а прірва між багатими й бідними ставала все глибшою.

Криза 2008-го: коли борги стали тягарем

У 2008-му система знову обвалилася. Виявилося, що це була не просто програмна помилка — все «залізо» наскрізь прогнило. Кредитна бульбашка луснула, банки падали як доміно. Цунамі дешевих кредитів обернулося землетрусом неповернених боргів. Lehman Brothers збанкрутував, AIG був на межі краху, вся фінансова система Заходу висіла на волосині.

Центробанки кинулися рятувати банкірів — ті самі незалежні центробанки, які мали бути міцним «залізом» системи. Трильйони доларів податкових грошей пішли на порятунок Wall Street. А рахунок виставили простим людям: урізання соціальних програм, підвищення пенсійного віку, скорочення в школах і лікарнях. Банкіри отримали бонуси, а народ — політику жорсткої економії.

Економіка ожила, але це було схоже на зомбі — повільне, кволе відновлення, найгірше з часів Великої депресії. Люди відчули себе ошуканими. У 2016-му терпець урвався: британці проголосували за Brexit, американці — за Трампа. Система, яка рятувала банки за рахунок людей, отримала подвійний удар у відповідь.

Трампономіка: назад у майбутнє

Трамп став детонатором нового перезавантаження. Він захопив Республіканську партію, як рейдер захоплює компанію — грубо, але ефективно. Його електорат був новим: не традиційні республіканці з передмість, а розлючені робітники з іржавого поясу, які втратили все в епоху глобалізації.

Його риторика про Китай була хаотичною, без глибокого аналізу — але вона влучала в ціль. «Китай краде наші робочі місця!» — це розуміли всі, хто бачив, як їхній завод переїхав до Шанхаю. Трамп озвучив те, про що еліта воліла мовчати: мільйони американців стали жертвами системи, яка збагачувала Wall Street за їхній рахунок.

Перша каденція Трампа була хаотичною — багато галасу, мало змін. Система вистояла. Байден спробував її підлатати: трохи державних інвестицій у зелену енергетику, субсидії на чипи, підтримка електромобілів. Це був несміливий реверанс у бік рузвельтівського «Нового курсу» — вперше за десятиліття держава знову почала активно втручатися в промислову політику.

Але Трамп-2.0 має інші плани. Ніяких субсидій на сонячні панелі чи вітряки. Його зброя примітивна, як сокира — тарифи. 25% на товари з Мексики, 60% з Китаю. Логіка проста: зробити імпорт настільки дорогим, щоб виробляти в Америці стало вигідно. Неважливо, що це підніме ціни для всіх американців — головне повернути заводи.

План Трампа — це химерний мікс ностальгії за різними епохами. Повернути вугільні шахти й сталеливарні заводи — привіт з 1950-х. Депортувати мільйони іммігрантів, щоб звільнити робочі місця для «справжніх американців». Переконати жінок залишити офіси й повернутися до кухонь — це все одно, що навіювати сучасним людям мрію з 1940-х про сім’ю з однією зарплатою та трьома дітьми.

Це не створення нової операційної системи. Це спроба встановити Windows 95 на сучасний смартфон — відчайдушна спроба повернути минуле, яке вже ніколи не повернеться. Один британський критик влучно назвав подібний підхід «регресивною модернізацією» — коли використовуєш нові інструменти, щоб відтворити старий світ.

Економічний ідеал MAGA походить із суміші:

• 1950-ті: золота доба американського робітника — мільйони чоловіків із середньою освітою могли купити будинок, дві машини й відправити дітей до коледжу на одну зарплату з заводу
• 1940-ві: після війни жінок масово звільняли з фабрик — «Розі-клепальниці» мали повернутися на кухні й звільнити місця для чоловіків-ветеранів. Ворота для іммігрантів зачинили на замок
• 1800-ті: епоха «Доктрини Монро» — Америка для американців, решта світу поділена на сфери впливу між великими державами. Ніякої глобалізації, кожен дбає про себе

Ця мішанина історичних імпульсів говорить про невизначену природу трампономіки. Жоден новий економічний порядок не помітний, оскільки керівна ідея все ще викликає сумніви.

Хто напише новий код?

За право написати код для нової системи змагаються кілька груп. Національні консерватори хочуть перетворити республіканців на «партію робітничого класу» — щось на кшталт правих профспілок. Але це не єдиний варіант майбутнього.

Техномільярдери з Кремнієвої долини просувають свій план. Ці адепти «Темного Просвітництва» — Пітер Тіль, Ілон Маск та їхні однодумці — мріють про зовсім інший світ. Навіщо повертати заводи, якщо можна замінити всіх робітників роботами? Навіщо платити людям, коли ШІ зробить все краще й дешевше? Їхня утопія: автоматизовані фабрики на Землі, колонії на Марсі, і купка технократів, які всім керують.

Обидва проєкти приречені на провал. Трампісти не розуміють простої істини: навіть якщо тарифи й повернуть виробництво, на заводах працюватимуть роботи, а не люди. А жінки, які вже скуштували свободи кар’єри та власних грошей, не кинуться масово пекти пироги.

План техноеліти ще більш відірваний від реальності. Що робитимуть мільйони «зайвих» людей в їхньому автоматизованому раю? Отримувати базовий дохід і дивитися серіали, поки Маск колонізує Марс? Це рецепт соціального вибуху, а не майбутнього.

Три шляхи для лівих

Система зависла. Праві вже запускають свою «регресивну модернізацію», а ліві досі сперечаються, що робити. Перед ними три дороги, і жодна не виглядає переконливо:

1. Стратегія страуса: нічого не міняти. Байден, Пелосі та інші демократичні старійшини пропонують просто перечекати. Мовляв, Трамп сам себе знищить, виборці отямляться, все повернеться до норми. Це найлегший шлях — сидіти й чекати. Але що, якщо трампізм — це не тимчасовий збій, а нова норма? Тоді демократи програють остаточно.

2. Лівий бунт: «Геть олігархів!» Берні Сандерс і Александрія Окасіо-Кортес ведуть свою гру — класова війна проти мільярдерів. Їхній меседж простий: 1% пограбував 99%, час повернути награбоване. Молоді жінки їх обожнюють. Але чи зможуть вони достукатися до розчарованих білих робітників, які голосували за Трампа? Чи вистачить «соціалізму з людським обличчям», щоб побудувати виграшну коаліцію?

3. «Прогресивний капіталізм»: більше всього для всіх. Езра Кляйн із The Atlantic та інші інтелектуали пропонують третій шлях. Менше регуляцій, більше зростання, але з прогресивними цілями. Будуйте житло без бюрократичних перешкод! Розвивайте зелену енергетику без десятирічних дозволів! Критики кажуть: це косметичний ремонт системи, яка потребує знесення. Може, вони праві?

Час для нового бачення

Лівим потрібна своя велика ідея — така ж потужна, як трампівське «Зробимо Америку знову великою». Технократичні латки на стару систему нікого не запалять. Люди хочуть радикальних змін, а не косметичного ремонту.

Найкращий шанс — поєднати гнів Берні Сандерса та Александрії Окасіо-Кортес (молодої конгресвумен-соціалістки) проти олігархів із практичними рішеннями для звичайних людей. Не просто кричати «Геть мільярдерів!», а показати, як конкретно покращиться життя: доступне житло, безкоштовна медицина, гідна робота. І головне — пояснити це простою мовою, без академічного туману.

Вікно можливостей ще відкрите. Новий економічний порядок тільки формується — це як бетон, що ще не застиг. Можна встигнути залишити свій відбиток. Але треба діяти швидко. Якщо ліві продовжать сперечатися між собою, трампівська машина часу в минуле стане нашим майбутнім.

Ідеї для нової системи вже є — від базового доходу до зеленого «Нового курсу». Чого бракує — це лідерів, готових ризикнути. Потрібен хтось, хто зможе перетворити розумні концепції на політичний рух. Хтось, хто не боїться кинути виклик і Волл-стріт, і Кремнієвій долині, і ностальгуючим трампістам. Час збігає.

Що це означає для України

Україна перебуває на перехресті глобальних трансформацій. Новий економічний порядок, який формується на Заході, безпосередньо вплине на підтримку Української держави у війні з Росією, доступ до технологій, торгівлі та інвестицій. Якщо США й надалі обиратимуть шлях націоналістичної автаркії, це може означати згортання частини програм допомоги Україні та зміну глобального балансу на користь авторитарних режимів.

Водночас, криза старої системи відкриває можливості. Україна може стати не просто бенефіціаром нового порядку, а активним учасником його формування. Наш досвід боротьби за свободу, побудови демократії в умовах війни та економічної трансформації може стати важливим внеском у глобальну дискусію про майбутнє.

Для України критично важливо:

• Активно долучатися до формування нової економічної моделі, що базується на справедливості, інноваціях і міжнародній солідарності
• Використовувати свій унікальний досвід для впливу на глобальні дебати щодо майбутніх змін
• Будувати альянси з тими силами на Заході, які виступають за відкриті суспільства та міжнародну співпрацю
• Розвивати власну економічну модель, яка поєднує найкращі елементи різних підходів

Вікно можливостей не буде відкритим вічно. Або ми станемо архітекторами нового світу, або залишимося на його периферії. Вибір за нами — і час робити його зараз.