Перейти до основного вмісту

Спершу зрозуміти, потім відчути: як малюки вчаться емпатії

Коли малюк у дитячому садку бачить, як плаче інша дитина, він найчастіше не засмучується разом із нею. Він або не звертає уваги, або уважно спостерігає. Британські нейронауковці «зазирнули» в мозок 95 дошкільнят і отримали несподіваний результат. Схоже, діти спершу вчаться розуміти чужі емоції, а вже згодом — розділяти їх. Дослідження у форматі рецензованого препринту оприлюднив науковий журнал eLife.

17 Листопада 2026 о 13:31|Наука і технології|⏱ 18 хв читання|Поділитися:
Дитина в шапочці з датчиками fNIRS дивиться на екран, де засмучений хлопчик упустив іграшку
Авторська ілюстраційна генерація за допомогою ШІ

Дві половинки емпатії

Подруга отримала підвищення на роботі. Ви розумієте, чому для неї це так важливо, — і щиро радієте разом із нею. Сестра втратила улюблену тваринку. Ви розумієте, що означає для неї ця втрата, — і вам теж сумно.

Саме цими прикладами автори дослідження пояснюють, що таке емпатія. Це здатність розділяти чужу радість чи смуток і водночас розуміти, звідки ці почуття взялися.

Емпатія — не дрібниця. Вона притаманна людям у різних культурах. На ній тримаються співпраця і зв’язки між людьми в громаді. Вчені вважають, що вона відіграла важливу роль в еволюції людини як соціального виду. Ознаки емпатії помічають і в інших приматів.

Науковці ділять емпатію на дві складові:

  • Афективна емпатія (affective empathy) — коли ви розділяєте чужу емоцію, відчуваєте її самі.
  • Когнітивна емпатія (cognitive empathy) — коли ви розумієте, що інша людина відчуває і чому.

Різницю легко уявити так. Когнітивна емпатія — це прогноз погоди: ви знаєте, що надворі дощ. Афективна — це коли ви вийшли під той дощ і змокли самі.

Дослідження дорослих показують, що за ці дві складові відповідають різні мережі ділянок мозку. Розуміння чужих емоцій пов’язують із дорсолатеральною префронтальною корою — верхньобічною ділянкою передньої частини лобової частки. А ще — зі скронево-тім’яним вузлом (temporoparietal junction), місцем, де стикаються скронева і тім’яна частки. Розділення емоцій пов’язують із медіальною префронтальною корою — ділянкою на внутрішньому боці лобової частки, ближче до середини голови, — і з верхньою скроневою звивиною (superior temporal gyrus).

Утім, межа тут нечітка. Медіальна префронтальна кора бере участь і в розумінні емоцій. Окремі ділянки працюють на обидві «половинки».

Когнітивна емпатія схожа на ширшу здатність, яку психологи називають «теорією розуму» (theory of mind). Це вміння уявити, що думає інша людина. Але когнітивна емпатія вужча: вона стосується лише емоцій. А емоції часто можна «прочитати» за зовнішніми ознаками — обличчям, сльозами, позою.

Стара схема: спершу відчуваємо, потім розуміємо

Про емпатію дорослих вчені знають багато. А от як вона з’являється в перші роки життя — досі предмет суперечок. Яка складова виникає першою? І що при цьому змінюється в мозку?

Донедавна панувала така картина. Немовля спершу «заражається» чужими емоціями автоматично. Чує плач — і плаче саме, нічого не розуміючи. Це називають емоційним зараженням (emotional contagion). З нього поступово виростає афективна емпатія. А вже на її основі дитина вчиться називати і розуміти чужі почуття — тобто розвиває когнітивну емпатію.

Ще у 2023 році Кьяра Булгареллі (Chiara Bulgarelli) та Емілі Джонс (Emily Jones) назвали цю схему моделлю «первинної афективної емпатії». Обидві науковиці — серед п’ятьох авторів нового дослідження. Згідно з нею, когнітивна емпатія з’являється не раніше чотирьох років.

Останніми роками в цій схемі з’явилися тріщини. Інші дослідження показали, що обидві складові емпатії, схоже, присутні разом дуже рано. Турбота про інших не розвивається чіткими сходинками. А немовлята реагують на чужі емоції — і сумні, і радісні — так, що вчені тлумачать це як щось більше, ніж просте зараження.

Крім того, старі висновки спиралися на невелику кількість досліджень. І мали кілька вад:

  • Неприродні ситуації. Здебільшого дивилися, як діти реагують на дорослого експериментатора, якому боляче, або на ляльку, що «плаче». У звичайному житті малюк з таким стикається нечасто.
  • Не ті персонажі. Ми сильніше співчуваємо тим, хто схожий на нас. Для дитини це інша дитина, а не дорослий чи лялька.
  • Лише негатив. Здебільшого показували біль чи страждання. Але різкий плач може налякати дитину сам по собі — як будь-який гучний звук. Тоді вона засмучується через іншого, а не за іншого.
  • Залежність від слів. Когнітивну емпатію перевіряли, розпитуючи дітей. Але так перевіряють радше вміння описати свої переживання, ніж розуміння емоцій.
  • Різні матеріали. Для двох складових емпатії зазвичай брали різні завдання. Хоча це частини однієї навички, і порівнювати їх варто на тих самих історіях.

Є ще одна особливість. Люди сильніше реагують на погане, ніж на хороше. Психологи називають це «упередженням негативу» (negativity bias). Можливо, емпатія справді спершу з’являється до сумних емоцій — а потім і до радісних. Але щоб це перевірити, треба показувати дітям і ті, й інші.

Що підказав дитячий садок

Автори звернули увагу на просту життєву річ. Батьки й вихователі дуже багато часу пояснюють дітям, що відчувають інші люди.

Команда провела 21 годину, спостерігаючи за групою в дитячому садку. Коли хтось із дітей плакав, решта здебільшого або не реагувала, або уважно дивилася. Засмученими разом із ним вони не виглядали.

Натомість вихователі зазвичай підходять і пояснюють: «Дивись, Боббі сумний, бо впустив свою іграшку!» Отже, дорослі не розраховують, що малюк сам відчує те саме. Інакше казали б щось на кшталт «ти теж сумуєш за Боббі».

Ще одна деталь. За ті 21 годину спостережень кілька разів траплялося так: діти підходили до однолітка, який плакав, і звертали на нього увагу саме після того, як до нього підійшов вихователь.

Звідси виникла протилежна ідея — модель «первинної когнітивної емпатії». За нею, в основі емпатії лежить розуміння чужих емоцій. Дитина спостерігає, як дорослі реагують на чужий смуток. І вчиться, що означає «однолітку сумно», ще до того, як сама відчує цей смуток усім тілом.

Цю модель Кьяра Булгареллі та Емілі Джонс запропонували у своїй теоретичній статті 2023 року. Нове дослідження — перша її перевірка на реальних даних.

Чому саме дошкільнята

Дошкільний вік вчені вважають ключовим для вивчення того, як розвивається емпатія. Після двох років дитина вже вміє відрізняти чужі емоції від власних. Це важлива передумова емпатії.

Крім того, у Великій Британії більшість дітей, старших за три роки, ходять до дитячого садка — держава частково його оплачує. Там вони щодня спілкуються з однолітками. І вміння зрозуміти чи розділити чужі почуття стає щоденною потребою.

Як «зазирнути» в мозок трирічки

Щоб «зазирнути» в мозок малюка, потрібен метод, який не лякає дитину і не вимагає сидіти зовсім нерухомо. Вчені використали саме такий: функціональну спектроскопію в ближньому інфрачервоному діапазоні (functional near-infrared spectroscopy, fNIRS).

Як це працює? Згадайте, як у дитинстві ви світили ліхтариком крізь долоню — і пальці світилися червоним. Світло проходить крізь шкіру і тканини.

Дитині вдягають м’яку шапочку з датчиками. Вони посилають у голову безпечне інфрачервоне світло і ловлять те, що повертається. Кров, багата на кисень, і кров, що вже віддала кисень, поглинають це світло по-різному. А коли ділянка мозку активно працює, до неї приливає збагачена киснем кров. Так прилад «бачить», які ділянки кори зараз задіяні.

За схожим принципом працює пульсоксиметр — прищіпка на палець, що вимірює насичення крові киснем.

Метод fNIRS добре підходить для малюків. Він стійкий до рухів, а дитина під час запису не спить: може дивитися на екран і відповідати на запитання. І діти зазвичай охоче погоджуються на таку шапочку.

У цьому дослідженні використали дві мобільні системи з 48 каналами. Вони охоплювали десять ділянок кори — по п’ять у кожній півкулі.

Паралельно дітям записували кардіограму: три електроди на грудях. Вчені рахували міжударний інтервал — час між двома ударами серця. Наприклад, якщо серце б’ється 100 разів на хвилину, між ударами минає 0,6 секунди. Коли серце сповільнюється, цей проміжок довшає.

Ще вчені записували, куди і як довго дивилася дитина, та розмір її зіниць. Але ці дані до статті не увійшли.

Важлива деталь: свої гіпотези вчені заздалегідь зареєстрували на відкритій платформі Open Science Framework. Це як записати прогноз у запечатаний конверт до початку матчу. Потім уже не вийде «підігнати» передбачення під результат.

Шістнадцять історій із картинками

Дослідження проводили в Біркбек-коледжі Лондонського університету (Birkbeck, University of London). Дитина сиділа приблизно за 60 сантиметрів від плазмового екрана в кімнаті з шумоізоляцією.

Їй показували 16 коротких історій. Вісім були емоційними: чотири сумні й чотири радісні. Ще вісім — нейтральними. Порядок для кожної дитини перемішували окремо, але так, щоб історії одного типу не йшли більш як двічі поспіль.

Кожна історія складалася з трьох малюнків. Їх намалювала професійна дизайнерка Карен Анджелуччі (Karen Angelucci). Дві перші картинки (по шість секунд кожна) вводили в ситуацію. Третя (вісім секунд) показувала головну подію. Голос диктора — носія англійської мови — розповідав, що відбувається.

Героями здебільшого були діти того ж віку. Ситуації взяли з попередніх досліджень емпатії у малюків або вигадали за реальними випадками, які команда бачила під час спостережень у садку.

Далі все йшло за однією схемою:

  • Головна подія емоційної історії мала викликати співпереживання. Це момент для афективної емпатії.
  • Після восьми секунд кольорових завитків на екрані диктор питав: «Герой щасливий чи сумний?» Це перевірка когнітивної емпатії.
  • Ще за вісім секунд звучало друге запитання: «А тобі від цього радісно чи сумно?» Тут дитина мала подумати про власні почуття.

Нейтральні історії будувалися так само, але з буденною подією без емоцій. І з запитанням про факт: чому герой зробив щось — з однієї причини чи з іншої.

Автори визнають: буденна ситуація не може бути зовсім позбавлена емоційного відтінку. Нейтральною історію робила подія без емоцій у центрі та запитання про факт, а не про почуття.

Головна хитрість — однакові історії для обох складових емпатії. Мозок дитини порівнювали сам із собою: емоційна подія проти нейтральної, запитання про почуття проти запитання про факти. Тому загальні речі — увага, мовлення, інтерес до історії — однаково присутні в обох випадках і не мали б спотворювати результат.

Між історіями на екрані 9–12 секунд показували кольорові завитки. Це «нульова точка»: з нею порівнюють активність мозку під час історій. Дослід зупиняли, щойно дитина починала вередувати чи виявляла дискомфорт.

Скільки дітей і як вони впоралися

Історії подивилися 95 дітей від трьох до шести років, серед них 53 хлопчики. Середній вік — приблизно чотири з половиною роки. Ще семеро відмовилися вдягати обладнання або не стали виконувати завдання.

Частину дітей довелося виключити з аналізу: через технічні збої, помилки експериментаторів чи погану якість запису. А двоє не захотіли, щоб їм прикріплювали електроди кардіограми. В аналіз мозкової активності увійшли 90 дітей, в аналіз серцевого ритму — 91, в обидва — 87. Для порівняння: заздалегідь вчені планували 75 учасників. Для досліджень мозку малюків це чимало — на цьому наголошують і автори, і рецензенти.

Завдання виявилося цілком посильним. Майже 88% дітей (84 з 95) переглянули всі 16 історій. Решта подивилися понад три чверті емоційних історій, а більшість із них — і понад три чверті нейтральних. Від віку це не залежало.

А як щодо відповідей?

  • На запитання «Як почувається герой?» правильно відповіли 86% дітей (82).
  • На запитання «А як почуваєшся ти?» очікувано відповіли 73% дітей (69).
  • У нейтральних історіях 56% дітей (53) не помилилися жодного разу, ще 26% (25) помилилися лише раз.

Старші діти рідше помилялися, коли їх питали про почуття героя або про факти. А от на запитання про власні почуття вік не впливав.

І ще одна деталь. Приблизно 16% дітей на запитання про власні чи чужі почуття навмисно і постійно відповідали навпаки. Деякі після «неправильної» відповіді усміхалися або потім коментували свій жарт. Автори з гумором називають це типовими дошкільними витівками.

Але висновок серйозний. На слова малюків не можна покладатися повністю. Саме тому важливо мати об’єктивні вимірювання — мозку й серця.

Мозок дошкільняти схожий на дорослий

Першим питанням було: чи використовує мозок малюків ті самі ділянки для емпатії, що й мозок дорослих?

Відповідь — здебільшого так.

Коли діти бачили емоційну подію, сильніше працювала ліва верхня скронева звивина. Ця ділянка — важливий вузол соціального сприйняття. Вона обробляє інформацію з облич, зокрема вирази емоцій. Її також пов’язують із системою дзеркальних нейронів (mirror neuron system). Це клітини, які активуються і тоді, коли ми щось робимо, і тоді, коли бачимо, як це робить інший. Вважають, що завдяки цьому мозок ніби подумки відтворює, як відчувається побачена дія.

Верхня скронева звивина тісно пов’язана з глибинними ділянками мозку, які обробляють емоції, — острівцевою часткою та мигдалеподібним тілом. Але fNIRS не дістає так глибоко. Тож їхню роботу в цьому дослідженні записати не вдалося.

Коли дітей питали про почуття героя, активізувалися інші ділянки:

  • дорсолатеральна префронтальна кора — з обох боків;
  • медіальна префронтальна кора — праворуч;
  • нижня тім’яна часточка — праворуч;
  • і, менш виразно, правий скронево-тім’яний вузол.

Це значною мірою збігається з тим, що бачать у дорослих. Участь медіальної префронтальної кори автори пояснюють так: ця ділянка важлива для роздумів про себе. А щоб зрозуміти чужий стан, ми зіставляємо його з власним.

Цікаво, що нейтральні події та запитання ніде не викликали сильнішої активності, ніж емоційні. Отже, різниця не пояснюється тим, що одне завдання просто складніше за інше. Уже з трьох років мозок дитини сильніше «вмикається» на емоції, ніж на буденні факти.

Сумне чи радісне: що зачіпає сильніше

Друге питання стосувалося «упередження негативу». Чи сильніше діти реагують на сумні історії, ніж на радісні?

Найяскравіше відповіло серце. Під час головної події емоційних історій воно сповільнювалося. Найсильніше — у сумних історіях, слабше — у радісних. У нейтральних історіях помітних змін не було. Різниця між радісними та нейтральними подіями виявилася на межі статистичної значущості.

У мозку картина складніша. Сумні події сильніше активували скронево-тім’яний вузол з обох боків і праву верхню скроневу звивину. А радісні — медіальну префронтальну кору з обох боків.

Тобто «упередження негативу» добре видно на рівні тіла. А от мозок уже в три роки по-різному обробляє радісні й сумні події — і задіює для них різні ділянки. Подібне описували в дорослих. Автори вважають, що це перша демонстрація такої спеціалізації кори саме в завданні на емпатію в такому віці.

Вчені також припускали, що в молодших дітей «упередження негативу» буде сильнішим. Але це не підтвердилося.

Був і несподіваний зв’язок. Діти, в яких медіальна префронтальна кора сильніше реагувала на радісні події, ніж на сумні, мали більше сповільнення серця саме під час радісних історій. Чому так — поки незрозуміло. Автори припускають, що ці діти, можливо, більше розмірковували про себе під час радісних сцен. А реакція тіла на сумні події, ймовірно, охоплює всіх дітей і менше різниться між ними. Тому з роботою мозку вона статистично не пов’язалася.

Головний результат: що змінюється в мозку між трьома і шістьма роками

Найважливіше питання — чи змінюється робота мозку з віком.

Вчені поділили дітей на дві рівні групи — по 45 осіб. Межа пролягла на віці приблизно чотири роки і чотири місяці.

Ось що вийшло:

  • У молодших дітей сильніше працював правий скронево-тім’яний вузол, коли їх питали про почуття героя. Тобто ділянка когнітивної емпатії.
  • У старших дітей сильніше працювала ліва верхня скронева звивина під час емоційної події. Тобто ділянка афективної емпатії.
  • Також у старших дітей на емоційні події сильніше реагувала права медіальна префронтальна кора. В усій групі разом цієї активності не було видно — ймовірно, через молодших. Це узгоджується з тим, що лобова кора дозріває пізніше.

Коли вік аналізували не групами, а як безперервну шкалу, картина була схожою. Зростання активності ділянки афективної емпатії з віком виявилося статистично значущим. Спадання активності ділянки когнітивної емпатії — лише близьким до значущості.

Але головне — вікові зміни для двох складових рухалися в протилежних напрямках. І ця різниця статистично підтвердилася.

Тож мозок молодших дошкільнят сильніше задіює ділянки розуміння емоцій. А мозок старших — ділянки співпереживання. Автори вважають, що це може бути першим свідченням: когнітивна емпатія вмикається рано і розвивається разом з афективною або навіть випереджає її.

А може, малюкам просто важче відповідати?

Логічне заперечення: молодші діти сильніше «напружували» ділянки розуміння, бо їм просто важче відповісти на запитання про чужі почуття. Справді, вони частіше помилялися.

Автори визнають, що таке пояснення можливе. Але звертають увагу на інше. На запитання про власні почуття молодші відповідали не гірше за старших. Отже, з віком покращувалися саме міркування про інших та загальна точність, а не роздуми про себе. До того ж кількість дітей без жодної помилки була дуже високою в усіх вікових групах.

І навіть якщо в молодших дітей афективна емпатія теж є, результат усе одно показує важливе. Когнітивна емпатія починає розвиватися вже в три роки — щонайменше одночасно з афективною.

Автори не виключають, що свою роль відіграє і загальне дозрівання мозку — уваги, мовлення тощо. Але вважають простішим інше пояснення. З віком змінювалася саме різниця між емоційним і нейтральним, а не загальна активність мозку.

Що це означає для батьків і вихователів

Якщо розуміння чужих емоцій — фундамент для співпереживання, то все, що допомагає це розуміння розвивати, стає дуже важливим.

Дані натякають: молодші дошкільнята більше думають про чужі почуття, коли їх прямо про це запитати. А старші, можливо, вже навчилися робити це самі.

Звідси — велика роль дорослих. Автори називають її англійським словом scaffolding, буквально — «риштування». Як будівельні риштування підтримують стіну, поки вона росте, так батьки, вихователі та вчителі підтримують навичку дитини, поки вона формується. Наприклад, коли пояснюють малюкові, чому інша дитина засмутилася.

Це перегукується з іншими дослідженнями. Раніше вже показували: що частіше батьки говорять із дітьми про думки й почуття людей, то краще діти їх розуміють. Щоправда, великий огляд досліджень (метааналіз) підтвердив цей зв’язок для дітей, старших за сім років. Автори вважають дуже ймовірним, що це працює і для молодших. Ця ідея узгоджується і з теорією соціального навчання психолога Альберта Бандури (Albert Bandura): діти вчаться, спостерігаючи за поведінкою інших.

Цікавий і еволюційний погляд. Можливо, і в еволюції здатність зрозуміти чужі емоції давала перевагу для виживання ще до того, як з’явилося вміння ці емоції розділяти. Розібратися у складній соціальній ситуації могло бути не менш важливо, ніж емоційна близькість. Це поки лише гіпотеза.

У Великій Британії є державна програма раннього розвитку EYFS (Early Years Foundation Stage). Особистісний, соціальний та емоційний розвиток — один із її ключових напрямів. Але, за словами авторів, більшість рекомендованих занять для дітей не спираються на наукові дані.

Автори вважають, що їхні результати можуть допомогти створити такі заняття. Особливо для дітей, яким співпереживання дається важко. Таких дітей часто вважають «поганими від природи». А допомогу їм або не пропонують, або пропонують запізно. Тим часом проблеми із соціальними навичками дорого коштують і родинам, і суспільству. Автори сподіваються, що їхня робота започаткує новий напрям в освітній нейронауці — і зрештою вплине на державну політику.

Де межі цього дослідження

Самі автори перелічують обмеження.

  • Один знімок у часі. Вчені порівнювали різних дітей різного віку. Щоб точно встановити порядок появи двох складових емпатії, треба стежити за тими самими дітьми кілька років.
  • Глибинні ділянки мозку недосяжні. fNIRS бачить лише кору. Мигдалеподібне тіло й острівцеву частку можна вивчити, наприклад, функціональною МРТ у старших дітей. А нижню лобову звивину, теж пов’язану з дзеркальними нейронами, не записали через обмежену кількість датчиків.
  • Однорідні персонажі. Усі герої історій мали європеоїдну зовнішність — як і більшість учасників. Усі діти ходили до садків у Лондоні, тож щодня бачили однолітків різного походження. Різних за етнічністю героїв планували, але для 16 історій кількість комбінацій вийшла б завеликою.
  • Потрібні перевірки. Завдання варто випробувати на дітях з інших країн, культур і мовних середовищ, а також ширшого віку.

Журнал eLife публікує не лише статтю, а й відгуки рецензентів. Ті загалом схвалили роботу. Вони відзначили нове завдання, добре пристосоване до віку, порівняно велику вибірку і заздалегідь зареєстрований план. Редакція оцінила внесок як цінний, а докази — як надійні щодо ділянок мозку та вікових змін.

Водночас рецензенти зробили й застереження. Обидві «моделі» — первинної афективної та первинної когнітивної емпатії — запропонували самі автори. Тому їх не варто сприймати як усталені наукові теорії. А один із рецензентів вважає, що окремі формулювання статті надто категоричні щодо того, що саме з’являється першим.

Автори й самі пишуть обережно: якщо результати підтвердяться в інших дослідженнях, це може змінити уявлення про розвиток емпатії.

Що далі

Нове завдання автори готові передати іншим науковцям на запит. Його можна використати з дітьми різного віку і походження.

Особливо цікавий напрям — діти з особливостями розвитку. Наука досі не дійшла згоди, яка зі складових емпатії порушена в них:

  • Деякі дослідники припускали, що діти з аутистичними рисами здатні розділяти чужі почуття, але їм важче їх розуміти.
  • Для дітей з вираженою емоційною черствістю (callous-unemotional traits) висувають протилежну думку. Вони можуть розуміти чужі емоції, але не розділяти їх. І це може дозволяти їм маніпулювати іншими без докорів сумління. Досі сперечаються, чи афективна емпатія в них спершу розвивається, а потім слабне, чи розвивається лише когнітивна.
  • Новіші дані свідчать, що в обох групах можуть бути порушені обидві складові.

Більшість цих висновків отримали за допомогою тих самих обмежених завдань, про які йшлося вище. Нове завдання разом із записом роботи мозку і серця може допомогти розібратися точніше. А отже — створити допомогу, розраховану саме на конкретну дитину.

Хто провів дослідження

Головна авторка — Кьяра Булгареллі з Центру розвитку мозку і пізнання (Centre for Brain and Cognitive Development) Біркбек-коледжу Лондонського університету. Разом із нею працювали Паола Пінті (Paola Pinti) з Біркбек-коледжу та Університетського коледжу Лондона, Тессел Базелманс (Tessel Bazelmans) з Біркбек-коледжу, Антонія Гамільтон (Antonia Hamilton) з Інституту когнітивної нейронауки Університетського коледжу Лондона та Емілі Джонс з Біркбек-коледжу і Королівського коледжу Лондона.

Роботу фінансували британські фонди Leverhulme Trust і Wellcome Trust, а також Рада з медичних досліджень (Medical Research Council) і Рада з економічних і соціальних досліджень (Economic and Social Research Council). Дослідження схвалив комітет з етики, а батьки всіх дітей дали письмову згоду.

Першу версію препринту оприлюднили 18 червня 2026 року, доопрацьовану — 13 листопада 2026 року.

Раніше ми писали

Матеріал підготовлено за допомогою ШІ-інструментів: моніторингу офіційних джерел, верифікації фактів, пошуку дублів і перевірки правопису. Опубліковано після перевірки редакцією.

Автор
Спершу зрозуміти, потім відчути: як малюки вчаться емпатії
Андрій Миколайчук
Журналіст kyiv.news

Медіаменеджер і автор-фрілансер з 1991 року. Займається креативним продакшном та розвитком медіа.

Усі статті автора →

Наші проєкти

Безкоштовні медіа й сервіси для мешканців міст

🛡️Стоп паніка

Перевіряємо чутки, що ширяться київськими Telegram-каналами, і показуємо, що підтвердилося, а що — ні. Зведення двічі на день.

Медіа
Сервіси для киян
Незабаром
  • Мережа міських медіаскороДніпро, Вінниця, Тернопіль, Хмельницький
Усі сервіси «Пульс міста» →