Що досліджує автор
Гірка є останцем великого Старокиївського пагорба та вважається самісіньким історичним середмістям Києва. У ролику автор проходить вулицями Володимира Винниченка, Гоголівською та Бульварно-Кудрявською, розповідає про комплекс польського університету, Павлівський сад і підземний струмок, що протікає під цією частиною міста.
Окремо йдеться про недобудовану дитячу лікарню, закинуті споруди, забуте кладовище та так званий Будинок із котами. За звичними вулицями й старими будинками ховається чимало цікавого — і водночас роками тривають суперечки між забудовниками та тими, хто прагне зберегти історичну забудову столиці.
Як болото в Дніпровському р-ні стало житловим масивом — як ми раніше писали у схожому матеріалі про трансформацію київських районів.
Культурні події та прогулянки Києвом — на афіші kyiv.news.
Павлівський садок біля підніжжя гірки
Ролик про Обсерваторну гірку збігся з темою, над якою працювала наша редакція. Ми підготували власний матеріал про Павлівський садок біля підніжжя гірки і вирішили не публікувати його окремою статтею, а об’єднати з розповіддю про влог.
У центрі Києва є місця з дивовижною історією — а ми проходимо повз і нічого про них не знаємо. Павлівський садок — одне з таких. Він лежить у кварталі між Гоголівською, Винниченка та Обсерваторною — біля самого початку вулиці Павлівської, яка й дала садку ім’я. Його бачить кожен, хто тут буває. Але мало хто підозрює, що в цього зеленого куточка міста — тисячолітня біографія.
Під його деревами проходить межа місцевості, згаданої в документах шістнадцятого століття. Навколо — квартал з дивовижною долею. Тут селилася небагата українська інтелігенція. Тут виріс один із найкращих київських будинків модерну — а от католицький костьол, який мали побудувати поруч, так і залишився на папері. Тут писав етюди Василь Кричевський. Тут жив майбутній радянський генсек — і втік звідси після нічного бомбардування. А найцікавіше — пагорб над садком. На ньому вже майже два століття стоїть університетська обсерваторія — місце, що заслуговує на окрему розповідь. Але головне: частина дослідників вважає цей пагорб літописною Щекавицею. Тією самою горою, де, за легендою, поховали Віщого Олега.
Улоговина на межі Кудрявця
Місцевість Кудрявець, що простяглася від Львівської площі в бік Глибочиці, дістала назву від «кудрявих» заростей дерев і кущів на схилах. Так само звався і струмок Кудрявець — ліва притока Глибочиці. З південного заходу Кудрявець закінчується улоговиною вздовж вулиць Павлівської та Винниченка — і саме в цій улоговині лежить теперішній садок.
Історія цієї землі значно глибша за її назву. До складу Кудрявця входить Копирів кінець — торговельно-ремісниче передмістя ще князівської доби. Одна з перших згадок самого Кудрявця — тисяча п’ятсот п’ятдесят дев’ятий рік, коли ці землі придбав Михайлівський Золотоверхий монастир. Щоправда, довідник «Вулиці Києва» фіксує назву «Кудрявець» лише з тисяча вісімсот сорокових років — тож не виключено, що в давніших документах ці землі йменувалися інакше. Інтенсивна забудова почалася тільки в тридцятих-сорокових роках дев’ятнадцятого століття — тоді й сформувалася сучасна мережа вулиць.
Слобідка солдатів і гірка астрономів
Південніше улоговини в ті самі 1830-ті виникла Солдатська слобідка — поселення відставних солдатів. Вона простяглася між теперішніми вулицями Січових Стрільців, Обсерваторною і Галицькою площею. До слобідки належала й кінцева ділянка вулиці Павлівської.
Павлівську запроєктували в 1830-ті роки — одна з перших згадок датована 1838-м. Але реально проклали її лише в 1850-х, а в 1870-ті продовжили до сучасних розмірів. Забудова була типово окраїнною: малоповерхові обивательські будинки впереміш із промисловістю — асфальтовим заводом Суського та ковбасною фабрикою Бульйона.
Фабрика заслуговує на окрему згадку. Її власник — киянин німецького походження з промовистим гастрономічним прізвищем Карл Бульйон — першим у місті почав виготовляти ковбасу промисловим способом, із паровим двигуном. Свою справу він заснував 1872 року, а 1880-го придбав ділянку на розі Дмитрівської та Павлівської — тоді ще Павлівського провулку. Цегляні корпуси, збудовані 1896 року за проєктом архітектора Олександра Кривошеєва, стоять на цьому розі досі. Справа була поставлена солідно: понад сотня робітників, фірмовий магазин тут-таки й ще один на Хрещатику, а на другому поверсі кутового будинку — дев’ятикімнатна квартира господаря.
Після раптової смерті Карла Бульйона 1906 року фабрику очолив його син, якому батько дав несподіване ім’я — Маркс. Навряд чи на честь автора «Капіталу», але Маркс Карлович вів справи не гірше за батька: на Всеросійській виставці в Києві 1913 року його підприємство — єдине серед ковбасних фірм міста — мало власний павільйон. За радянської влади фабрика працювала далі, вже під безликим номером 39 — і встигла потрапити в дитячий фольклор: слобідська дітвора переказувала страшилки про «колбаску» й обходила її десятою дорогою.
Показово, як швидко дорожчав квартал: за міським розкладом Павлівська належала до скромного четвертого розряду, а 1914 року стрибнула одразу до першого.
А тим часом на пагорбі над улоговиною оселилися астрономи. У 1841–1845 роках архітектор Вікентій Беретті — той самий, що будував червоний корпус університету — звів тут астрономічну обсерваторію університету Святого Володимира. Місце в документах описали красномовно: «пустопорожня земля в передмісті Кудрявця», оточена з двох боків старим кріпосним валом. Прокладений тоді ж провулок дістав ім’я Обсерваторного — і носить його досі.
Ця вертикаль збереглася донині: обсерваторія — на горі, лікарня і садок — біля її підніжжя. За майже два століття квартал змінився до невпізнанності, а от рельєф і логіка місця — ні.
Вулиці, що міняли імена: конспект київського століття
Кожна вулиця навколо садка пережила власну одіссею перейменувань. Разом вони читаються як стислий конспект київської історії двадцятого століття.
Гоголівська, прокладена між 1838 і 1849 роками, спершу звалася Кадетським провулком. Сучасну назву вона одержала 1902 року — до п’ятдесятих роковин смерті Миколи Гоголя. До революції це була «українська вулиця»: квартири тут наймали найдешевше в місті, тож селилася небагата українська інтелігенція, а більшість будинків стояли глиняно-дерев’яні. Серцем вулиці був будинок номер двадцять сім — родинне гніздо Дурдуківських. Тут жили педагог Володимир Дурдуківський, академік Сергій Єфремов, родина Грінченків. Михайло Грушевський називав це коло «гоголівцями». Майже нікого з них не пощадили тридцяті: Дурдуківського розстріляли, Єфремов помер у в’язниці. Самого будинку теж давно немає. Карта втрачених пам’яток стверджує, що його знесли в 1960-ті — але це помилка: збереглися фотографії дому, зроблені аж у 1972 році. Тож зник він, найімовірніше, вже у сімдесяті. Навіть дати архітектурних втрат Київ пам’ятає неточно.
Сусідня вулиця Винниченка починала як Новопавлівська. За радянських часів вона встигла побути вулицею Юрія Коцюбинського — і лише в незалежній Україні дістала ім’я Володимира Винниченка, письменника і першого голови уряду Центральної Ради.
А найзаплутаніша доля — у самої Павлівської. У 1939 році її об’єднали з Новопавлівською під спільною назвою — вулиця Академіка Павлова, на честь фізіолога Івана Павлова. Щоправда, вже 1944 року історичну назву повернули. Тож п’ять років садок формально стояв на вулиці Павлова. І, схоже, саме ця радянська звичка — переприв’язувати старі назви до нових героїв — досі породжує плутанину: хто ж такий той Павло, на честь якого названо вулицю.
Квартал двох втрачених храмів
Початок двадцятого століття подарував околицям садка першокласну архітектуру — і два храми, яким не судилося дожити до наших днів. Але почнемо з будівлі, яка вижила.
У 1913 році поруч постала лікарня лютеранської громади — Новопавлівська, 9, за проєктом мюнхенського архітектора Кольмана. Звід пам’яток називає її майстерно виконаним зразком модерну — і зазначає промовисту деталь: лікарня «відділена від вулиці садочком». Тобто садок від початку був частиною лікарняного ансамблю — зеленим буфером між палатами і містом. У радянський час тут працювала Лікарня водників. Майже тридцять років у ній лікував терапевт, академік Володимир Іванов — він заснував тут клініку, і згодом лікарня носила його ім’я. А 1971 року поруч виріс Інститут урології та нефрології. Сьогодні в цих корпусах — Університетська клініка медичного університету.
А через дорогу, на Павлівській, 10, у 1916 році звели дерев’яну греко-католицьку церкву — з грушоподібною банею над навою і меншою над бабинцем. Простояла вона всього вісімнадцять років. У 1934-му храм зруйнували, а на його місці згодом поставили будинок райкому партії.
Другому храмові кварталу не дали навіть народитися. Ще за царських часів польська громада розбудовувала тут свій осередок — стояв гуртожиток, зводилися корпуси, які згодом віддадуть Польському педагогічному інститутові. Ансамбль мав увінчати католицький костьол на розі Новопавлівської. Але 1917 року прийшла влада, за якої храмів не будували — їх зачиняли й зносили. А тридцяті знищили й саму громаду: Польський педінститут ліквідували, студентів «вичистили», частину заарештували. Як пише дослідник київських особняків, «було вже зовсім не до костьолу. А місце й досі вільне». Так одні й ті самі тридцяті забрали в кварталу і збудований храм, і незбудований.
Та ці ж роки, за іронією, подарували кварталу сам Павлівський садок — принаймні в тому вигляді, який ми знаємо. Радянський фотопутівник фіксує: на початку 1930-х, під час великих планувальних робіт, «на одвічних ярах і звалищах» влаштували Павлівський сквер, а навпроти поставили чотири корпуси робітничих кооперативів — сміливо, по-конструктивістськи, під кутом до вулиці. Тож як упорядкований сквер садок народився у тридцяті — він ровесник будинку на місці знесеної церкви. Але дерева тут росли задовго до перших алей: століттями це був дикий яр на межі Кудрявця, потім — садочок перед лютеранською лікарнею. Тридцяті не створили це місце — вони лише дали йому ім’я — Павлівський садок.
Садок у пам’яті киян
Улітку 1942 року, в окупованому Києві, на балкон будинку на Обсерваторній, 10 вийшов із мольбертом Василь Кричевський — творець українського архітектурного модерну і автор тризуба, герба УНР. Він написав звідти етюд — панораму Новопавлівської: червоні черепичні дахи Лікарні водників, цегляні фасади корпусів і зелень Павлівського садка. Для художника це була одна з останніх зустрічей із Києвом: невдовзі він назавжди залишить місто, а помре в далекому Каракасі.
А через десять років цей самий краєвид малюватиме вже інше покоління. У Лікарні водників — тій, чиї черепичні дахи писав Кричевський — народився Георгій Малаков, у майбутньому відомий київський графік. У 1952 році він створить акварель «Вид на вулицю Обсерваторну» — той самий квартал, тільки вже іншими очима.
Пам’ять кварталу зберіг брат графіка — краєзнавець Дмитро Малаков. У його спогадах живе колоритний персонаж повоєнної Гоголівської — художник Сергій Верді. Той мешкав біля Павлівського садочка і щотижня носив два-три натюрморти на Сінний ринок, що шумів неподалік, на Львівській площі. Продавав недорого — і їх швидко розкуповували. Верді взагалі був місцевою легендою: у перші дні після звільнення Києва він писав для саперів таблички «Проверено: мин нет», а згодом очолив бригаду юних художників, які малювали цифри для табло на першому повоєнному матчі на «Динамо». Серед тих підмайстрів був і Гога Малаков — майбутній графік, народжений у лікарні біля садка.
На Павлівській, 9 стоїть одноповерховий особнячок початку 1890-х — з ліпними вставками між вікнами, у дусі ренесансу. Його збудував почесний громадянин Києва Василь Удовенко. У цьому домі виріс його син Володимир — учений-гігієніст, професор Київського медичного інституту. Його долю визначали ті самі 30-ті: арешт у сфабрикованій справі «Спілки визволення України», Соловки, розстріл у грудні тридцять сьомого. Це та сама справа, що знищила Єфремова й Дурдуківського з сусідньої Гоголівської вулиці. Один квартал — один етап.
А будинок жив далі — і яке життя! В окупацію в непримітній прибудові з двору працював підпільний райком: тут друкували зведення Радінформбюро і зривали вивіз молоді до Німеччини, аж доки влітку сорок другого гестапо не розгромило підпілля. Щойно Київ звільнили — в особняку оселився Микита Хрущов, майбутній очільник СРСР; вузький прохід між будинками про всяк випадок затулили глухим парканом із «вічком». Та однієї ночі наприкінці сорок третього над Павлівською загув бомбардувальник. Бомби зруйнували будиночок навпроти, зірвали сталеві ворота сусіднього двору й перекопали сам Павлівський сквер. Наступного дня Хрущов виїхав — випробовувати долю він не став. А в особнячок невдовзі в’їхала американська місія ЮННРА, що роздавала киянам одяг і ліки.
Потім тут був дитсадок, потім радянські контори. Сьогодні від дому Удовенків лишилися, по суті, самі зовнішні стіни — усередині все перебудовано, і навіть адресна табличка з дев’яткою тепер висить не на фасаді, а всередині будівлі.
Гора Олега над садком
Залишилася остання історія — найдавніша з усіх. Вона про гору, що височіє над Павлівським садком, — ту саму, де стоїть обсерваторія. І записана ця історія не в архівах, а в літописі.
«Повість временних літ» розповідає: волхв напророкував князеві Олегу смерть від власного коня. Князь повірив і відіслав коня подалі. Минули роки. Олег дізнався, що кінь давно помер, приїхав подивитися на кістки і став ногою на кінський череп. Мовляв, чи не від цього черепа мені смерть приймати? Тієї ж миті з черепа виповзла змія і вжалила князя в ногу. Від укусу Олег помер. Поховали його, як каже літопис, «на горі, що зветься Щекавицею».
Але де саме ця гора? Дослідники сперечаються вже понад століття. Київський історик Павло Лебединцев був певен: Щекавиця — це пагорб, на якому сьогодні стоїть обсерваторія. Інакше кажучи, могила найзагадковішого з київських князів може лежати просто над Павлівським садком.
Щоправда, історики мають сумніви щодо всієї цієї історії. Новгородський літопис стверджує, що Олег помер на десять років пізніше і похований зовсім не в Києві, а біля Ладоги. До того ж у норвежців є сага про вікінга Орвара-Одда: йому напророкували ту саму смерть, і загинув він так само — від змії з кінського черепа. Схоже, перед нами не історичний факт, а вічний мандрівний сюжет про те, що від долі не втечеш.
Чому це важливо знати
Павлівський садок — рідкісний для центру Києва випадок, коли зелена пляма на мапі зберігає рельєф і межу середньовічної місцевості. Улоговина, що відділяла Кудрявець від Солдатської слобідки, не забудована й досі — і разом із модерновою лікарнею, особняком Удовенка та обсерваторією на «горі Олега» творить один із найцілісніших тихих куточків старого міста. Іноді, щоб доторкнутися до тисячі років історії, достатньо зазирнути за спини будинків звичайного київського кварталу.
Раніше ми писали
Більше новин Києва і області — на kyiv.news.
