Хто такі покоління Z і до чого тут 2011 рік

Арабською весною називають хвилю протестів і повстань, що прокотилася Північною Африкою та Близьким Сходом у 2010–2011 роках. У Північній Африці головними учасниками протестів була молодь. Вона показала: політика — це не лише партії й вибори. Це ще й колективні дії, вуличні акції та активізм через інтернет.

«Покоління Z» автор використовує як звичну вікову мітку, а не як особливу політичну категорію. Він визначає його так само, як Статистичне управління Канади: це люди, народжені з 1997 по 2012 рік. Тож якщо ти народився у 2012-му, ти — наймолодший представник цього покоління.

У 2011 році найстаршим зумерам було щонайбільше 14 — як нинішнім восьми- чи дев’ятикласникам. Наймолодших тоді ще навіть не було на світі. Тому автор не вважає Туніську революцію і марокканський Рух 20 лютого рухами покоління Z.

Ці події він називає каталізаторами. Вони змінили політичну й цифрову атмосферу, яку покоління Z тепер отримує «у спадок».

Що ж визначило це покоління? У статті названо чотири речі:

• тривала економічна незахищеність;
• глобальна цифрова епоха;
• розчарування в політиці;
• поява соцмереж як нової політичної платформи, де можна висловлюватися і діяти разом.

Покоління Z часто вважають першими «цифровими аборигенами» (digital natives). Соцмережі, цифрове спілкування і технології супроводжують їх із самого дитинства. Як група, вони можуть сприймати політику радше через цифровий простір без кордонів, ніж через державні інституції, традиційні медіа чи школу.

Як працював дослідник

Бадер Сеетан Аль-Маді не опитував людей і не аналізував дописи в соцмережах. Він зробив структурований порівняльний огляд (structured comparative review). Простіше кажучи, зібрав і зіставив те, що вже написали інші.

Серед джерел — наукові статті, книжки та розділи книжок, урядові документи. Також звіти міжнародних і громадських організацій та аналітичні дослідження для політиків.

Це схоже на роботу детектива, який не виїжджає на місце події, а уважно порівнює записи багатьох свідків. Так можна помітити закономірності, яких не видно з одного свідчення.

Автор окремо підкреслює, чого він не робив. Він не збирав дописи, профілі, коментарі чи хештеги. Він не зберігав імен користувачів, назв акаунтів чи інших цифрових слідів. Так він не робить активістів ще помітнішими там, де онлайн-активність може обернутися стеженням, впізнанням, переслідуванням чи помстою.

Дослідник чесно називає й слабкі місця своєї роботи:

• він не шукав джерела за чітким заздалегідь описаним протоколом, тому не може гарантувати, що охопив усі дослідження на цю тему;
• більшість джерел пишуть про «молодь» загалом, а не саме про народжених у 1997–2012 роках;
• такі джерела він використовував як свідчення про сучасний молодіжний активізм, а не як прямий доказ щодо покоління Z;
• висновки не можна статистично поширювати на всю молодь Тунісу чи Марокко.

Звідки взялися «молодіжні революції»

Перші розповіді про Арабську весну часто називали її «молодіжними революціями». У центрі уваги були освічені, але відсунуті на узбіччя економіки молоді люди. Вони кинули виклик авторитарним урядам. І вимагали політичних реформ, соціальної справедливості та економічних можливостей.

Дослідники незмінно називають головні причини повстань: безробіття, бідність, нерівність, корупцію й політичні репресії. Найбільше ці проблеми зачіпали саме молодь. Безробіття серед молодих людей у регіоні залишилося високим і після повстань. А молодь розчарувалася в тому, що уряди не здатні подолати нерівність.

Кількісні дослідження в арабських країнах Середземномор’я додають деталь. Невизначений статус зайнятості та економічна незахищеність — вагомі чинники ризику. Вони підштовхують частину молоді до протестів і політичних заворушень.

Новіші дослідження вносять важливе уточнення. Молодь не діяла сама. Вона була частиною ширших «мобілізованих спільнот» — разом із робітниками, громадськими організаціями та відсунутими на узбіччя соціальними групами.

Участь молоді була важливою, але причини й наслідки повстань мали багато вимірів. Тож образ Арабської весни як суто молодіжного демократичного пробудження — ідеалізований.

А що було потім? Багато молодих людей у Північній Африці розчарувалися в політичних змінах і демократизації. У Тунісі молодь стала однією з головних сил, які повалили режим Зін аль-Абідіна бен Алі.

Але, на думку молодих тунісців, перехідний період не виправдав їхніх соціально-економічних очікувань. Перспективи з роботою, справедливістю й участю в політиці стали навіть гіршими. Багато хто опинився поза ухваленням рішень і на узбіччі економіки, попри демократичні реформи й вибори.

Зміни після повстань у регіоні дослідники називають процесом «з відкритим кінцем». Політичні еліти обмежили можливості молодіжного руху щось змінити. А політичні дивіденди від повстань забрали собі.

Рух, що «впадає в сплячку»

Якщо масові протести вщухли, чи означає це, що рух зник? Не обов’язково. Роздробленість не означає, що мережі активістів і політична пам’ять зникли.

Соціологиня Верта Тейлор описала стан очікування (abeyance). У тихі періоди рух зберігає відчуття «ми — активісти», зв’язки між людьми і знання про те, як діяти.

Це трохи схоже на насіння взимку. Над землею нічого не видно, але життя нікуди не поділося — воно чекає слушного часу.

Соціологи Девід Меєр і Ненсі Віттьєр описали ще одне явище — перетікання (spillover). Активісти, їхні способи пояснювати події (interpretive frames) і тактики протесту переходять між організаціями й політичними аренами.

Автор використовує обидві ідеї, щоб пояснити: колишні способи протестувати можуть впливати на нинішніх молодих протестувальників. Але він не ототожнює учасників протестів 2011 року з поколінням Z.

Більшість молодіжних кампаній були місцевими, неформальними й присвяченими конкретним проблемам. У політичні рухи вони здебільшого не переростали. Молоді активісти у країнах Магрибу (так називають захід Північної Африки, зокрема Туніс і Марокко) дедалі частіше відходили від партійних практик. Натомість вони обирали:

• децентралізовані громадські ініціативи, тобто без єдиного керівного центру;
• онлайн-кампанії;
• культурний активізм — зокрема мистецтво як спосіб висловитися;
• місцеві ініціативи.

За цим стоїть брак довіри до політичних інституцій і політичних практик. Особливо це помітно серед молоді: вона вважає, що система не здатна нічого змінити чи відгукнутися на їхні потреби.

Покоління зі спільним досвідом

Соціолог Карл Маннгейм запропонував теорію поколінь. Люди одного історичного періоду, які переживають важливі події в схожих умовах, можуть по-схожому розуміти зміни в суспільстві.

Для сучасної молоді Північної Африки такий спільний досвід — це:

• умови до і після Арабської весни;
• тривала економічна нестабільність і високе безробіття;
• живучість авторитарних порядків;
• дедалі глибше занурення в глобальну цифрову культуру.

Звідси скептичне ставлення і до традиційних інституцій, і до політичної еліти. Порівняльні дослідження свідчать: зумери добре обізнані з суспільними справами. Водночас вони не довіряють партіям, урядам і формальній політиці. Вони охочіше підтримують конкретну справу чи кампанію, ніж вступають у партію чи йдуть на вибори.

Дослідження поза Північною Африкою показують: політичність зумерів — це не лише думки, а й дії. Сюди належать пошук політичної інформації, висловлення поглядів, участь у протестах і колективних діях, голосування. Але конкретні форми цієї активності все одно залежать від інституцій та умов у країні.

Водночас науковці застерігають від спрощень. Не варто вважати, що покоління Z прогресивне від природи чи особливо політизоване. Погляди молоді залежать від політичної системи країни, економічних і класових відмінностей та культури.

Безробіття, нерівність і політичні репресії й далі впливають на зумерів Північної Африки. Вони визначають і досвід цих людей, і їхнє ставлення до політичної участі та власного майбутнього.

Інтернет-активізм старший за фейсбук

Мережевий спосіб організації з’явився ще до соцмереж. Його активно використовували альтерглобалісти — противники корпоративної глобалізації. Тоді ще не було ні фейсбуку, ні твітера.

Коли з’явилися соцмережі, вони стали важливим інструментом для того, щоб привернути спільну увагу і координувати протести. Так було під час Арабської весни, іспанського руху «обурених» (indignados) та американського «Окупуй Волл-стріт».

Соціолог Мануель Кастельс пише, що цифрові мережі допомагають будувати горизонтальні й децентралізовані рухи. Це протилежність традиційній вертикалі «керівник — підлеглі». Соцмережі здешевили спілкування і прискорили поширення інформації. Але вони ж дали нові можливості для стеження, маніпуляцій і репресій.

Мережеві рухи тримаються на швидкому спілкуванні, візуальних образах, символах, хештегах і мемах. Тому їх часто називають «безлідерними». Проте науковці наголошують: за лаштунками все одно працюють неформальні координатори.

Молодь Тунісу й Марокко — частина ширшого явища, яке охоплює країни глобального Півдня. Тікток, фейсбук і дискорд для неї — місця, де можна показати себе, символічно опиратися і знайти свою політичну спільноту.

Через ці платформи місцеві проблеми — безробіття, нерівність, корупція, відчуження — поєднуються із символами, історіями й тактиками протестів з усього світу. Але дослідники застерігають: онлайн-мобілізація не замінить дій офлайн. Саме вони мають потенціал принести справжні зміни.

Важливе застереження стосується й ролі соцмереж в Арабській весні. Вони допомагали координувати протести, поширювати інформацію й антирежимні меседжі поза кордонами країн. Проте науковці сперечаються з тими, хто вважає технології головною причиною. Соцмережі були лише одним із чинників.

Ключовими рушіями залишалися безробіття, корупція, авторитаризм і економічна нерівність. Цифрові технології допомагали спілкуватися і зміцнювали відчуття спільності. Але вони не замінювали вуличного активізму й організаційної роботи.

Два ключі до загадки

Автор обрав саме Туніс і Марокко, бо обидві країни пережили великі політичні зміни після 2011 року. Але їхні політичні системи пішли різними шляхами. Туніс пройшов перехід до демократії, а потім — відкат. Марокко зберегло систему з монархією в центрі, обмеженими реформами та централізованою владою.

Тож головне питання таке. Молодь в обох країнах має схожі кривди і користується схожими цифровими інструментами. Чому ж наслідки різні? Щоб відповісти, автор поєднує дві теорії.

Перша — структура політичних можливостей (political opportunity structure). Уявіть двері. Наскільки вони відчинені для тих, хто хоче щось змінити? Автор «вимірює» це чотирма показниками:

• чи мають люди доступ до політичних інституцій;
• як держава реагує на протести;
• які є юридичні обмеження і наскільки пильно влада стежить за протестами;
• скільки існує офіційних і неофіційних способів брати участь у політиці.

Усередині цієї теорії працює ідея відносної депривації (relative deprivation). Її пов’язують із політологом Тедом Робертом Ґарром і його книжкою «Чому люди повстають» (Why Men Rebel). Суть така: розрив між очікуваним і реальним життям може живити невдоволення.

Але саме невдоволення ще не пояснює, коли почнеться протест і чи матиме він тривалий результат. Сухий хмиз — ще не багаття: потрібна ще й іскра. Так і невдоволення перетворюється на тривалий рух лише за сприятливих політичних та організаційних умов.

Друга теорія — конективна дія (connective action), тобто дія через мережеві зв’язки. Її описали дослідники Ланс Беннетт і Александра Сегерберг. Звичайна колективна дія спирається на формальне членство в організації і спільну ідентичність.

Конективна дія працює інакше. Участь координують персоналізовані повідомлення: кожен може переробити їх під себе й поширити далі. Від учасника потрібно порівняно небагато зобов’язань.

Порівняйте шкільний гурток і флешмоб у тіктоці. До гуртка треба записатися і ходити щотижня. У флешмобі досить зняти власну версію ролика — і ти вже учасник. Саме тому ця модель важлива для децентралізованих рухів навколо конкретних проблем.

Проте є і зворотний бік. Онлайн та офлайн — не два окремі світи. Цифрові платформи знижують бар’єри й розширюють охоплення, але не скасовують організаційної роботи.

А за умов стеження видимість онлайн діє в обидва боки. Вона допомагає координуватися, але й наражає активістів на впізнання, переслідування чи репресії.

Країни автор порівнює за п’ятьма вимірами:

• соціально-економічні кривди;
• структура політичних можливостей;
• реакція держави;
• цифровий репертуар — набір онлайн-методів активізму;
• політичні результати.

Туніс: двері відчинили, а потім почали зачиняти

Туніс багато хто вважає найуспішнішим прикладом переходу до демократії після Арабської весни. Молодь була серед головних учасників Січневої революції 2011 року. Вона виходила проти безробіття серед молоді, корупції та авторитаризму.

Після революції молоді тунісці чекали більшої економічної й політичної залученості. Натомість отримали:

• безробіття, яке залишилося однією з найбільших проблем, особливо у відсунутих на узбіччя внутрішніх регіонах, де мало економічних можливостей;
• інфляцію і корупцію, з якими не впоралися уряди, що змінювали один одного;
• розрив між містами на узбережжі й сільськими районами вглибині країни, де бракує інфраструктури та робочих місць.

Багато молодих тунісців вважають, що постреволюційна еліта відірвана від реального життя простих людей. Дехто відчуває, що формальна демократія не гарантує кращого життя. Звідси більше нестандартних форм політичної активності, які кидають виклик елітам і межам представницької демократії.

Окремий біль — безробітні з університетськими дипломами. Багато хто з них висловлює невдоволення державними інституціями. Економічна нестабільність породжує відчуття відносної депривації і відірваності від розвитку країни.

Чимало молоді переконані, що демократичні інституції так і не дали справедливості, підзвітності й справжнього представництва. Нестабільність після революції підірвала довіру активістів покоління Z до парламенту, партій і виборів.

Сучасний протест у Тунісі — роздроблений, вуличний і присвячений конкретним проблемам. Молодь виходить через безробіття, корупцію, поліцейське насильство, соціальну несправедливість. Великих революційних заяв немає. Активісти організовуються горизонтально і відкидають традиційні ієрархічні структури.

Протестні кампанії після 2014 року дослідники пов’язують із «культурним поворотом». До звичних форм додалися творчі вуличні акції, активність в інтернеті та символічний опір. Кампанії тримаються на невеликих мікромережах, які відкидають команди згори і єдиного лідера.

Фейсбук, інстаграм і тікток туніська молодь використовує, щоб висловлюватися, координувати кампанії та демонструвати символічний опір. Через мережу місцеві проблеми з’єднуються з глобальним політичним дискурсом і протестною культурою. Таке поєднання місцевого і світового дослідники називають «глобально локалізованою» політичною ідентичністю.

Науковці сперечаються, наскільки стійка така участь. Одні вважають її короткочасною. Інші переконані, що тривога через відкат демократії породжує нові форми молодіжного активізму. Загалом участь дедалі більше тримається на конкретних проблемах, а не на інституціях.

А як реагувала держава? Одразу після революції туніська влада розширила право на протест більше, ніж інші країни Північної Африки. Згодом, на тлі нестабільності, протести почали глушити. Силовики часто заарештовували молодих протестувальників, стежили за ними й застосовували поліцейське насильство.

У липні 2021 року президент Тунісу Каїс Саїд зосередив владу у своїх руках. Відтоді система стримувань і противаг, політичне розмаїття і свобода висловлювань в інтернеті ослабли. Простору для громадянського суспільства й політичної опозиції стало менше.

Зосередження влади в руках президента і застосування декрету-закону № 54 про кіберзлочини звузили доступ до інституцій. Ризики онлайн-критики зросли. Правління Каїса Саїда підірвало віру молодих активістів в інституційну політику. Серед них з’явилися побоювання, що диктатура може повернутися.

Висновок автора щодо Тунісу такий. Цифрові зв’язки дозволяють людям висловлюватися навіть тоді, коли двері до політики зачиняються. Але тривалого впливу на інституції це не обов’язково дає.

Марокко: двері прочинені — але лише на ланцюжок

Марокко дослідники описують як гібридний режим (hybrid regime). Це поєднання обмежених демократичних інститутів і монархії, яка зберігає вирішальний вплив на ухвалення рішень.

У 2011 році в Марокко виник Рух 20 лютого. Режим не впав, але рух показав, що молодь здатна об’єднуватися проти несправедливості, нерівності, порушення громадянських свобод і свободи слова.

Соцмережі допомогли активістам організовуватися, обмінюватися інформацією та обходити державні медіа. Вони сприяли новій політичній свідомості й громадському контролю. Кіберактивізм кинув виклик панівним уявленням про корупцію, верховну владу короля і громадянські свободи.

Влада відповіла конституційною реформою. Вона мала заспокоїти невдоволених, але зберегти основну владу монархії. Дослідники вважають, що реформи створили лише ілюзію політичної лібералізації, а баланс сил не змінили.

Наскільки обмежена участь молоді у виборах, показують цифри щодо реєстрації виборців напередодні 2021 року. У списках виборців були 94,4% громадян віком 60 років і старше. А серед молоді 18–24 років — лише 33,6%.

Щоб уявити це, візьмімо дві групи по 30 людей. Серед 30 людей старшого віку в списках було б 28. Серед 30 молодих — лише 10.

Автор уточнює: йдеться саме про реєстрацію, а не про явку, членство в партіях чи участь у виборах загалом. Але вікова прірва в списках виборців очевидна.

Багато марокканців вважають партії неефективними, бо ключові рішення досі контролює монарх. Тож молодь обирає інші шляхи замість партійної кар’єри: протести, сторінки в соцмережах, неформальні громадські ініціативи, студентський активізм.

Через що протестує марокканська молодь? Найчастіше через:

• безробіття, зокрема брак роботи для освічених молодих людей;
• брак якісної освіти;
• корупцію чиновників;
• брак доступу до медицини;
• слабкі громадські послуги та інфраструктуру;
• несправедливість щодо груп, які історично зазнавали дискримінації.

Більшість молодих протестувальників живуть у бідних районах поза великими містами. Соцмережі дозволяють їм обходити традиційні медіа, тісно пов’язані з державою. Через інтернет молодь вимагає прозорості й соціальної справедливості.

Молодіжні групи здебільшого не мають центрального лідера і тримаються на неформальних горизонтальних зв’язках. Дослідники називають їх мережевими формами активізму. Децентралізація приносить короткочасний успіх. Але чи допомагає вона протриматися довго і домогтися змін — поки незрозуміло.

Марокканська держава поєднує контрольовані репресії з кооптацією (co-optation). Кооптація — це коли влада не лише тисне, а й частково «приручає» невдоволених: робить символічні поступки, проводить вибіркові реформи. Певний рівень протестів вона допускає, але не дає їм перерости у великий рух проти монархії.

Так режим зберігає свою легітимність і водночас не допускає структурних змін. Тим, кого вважають загрозою для стабільності режиму чи для монарха, загрожують стеження, арешти і переслідування.

Влада дедалі пильніше стежить за інтернетом і контролює незгоду в мережі. Активістів і журналістів притягали до відповідальності за висловлювання онлайн. У 2020 році Amnesty International задокументувала атаки на марокканського журналіста за допомогою інструментів компанії NSO Group.

Стеження, за словами автора, не просто тло. Воно формує саму манеру протесту. Активісти обирають коротші кампанії, розпорошені зв’язки та обережніше поводяться в мережі й на вулиці. Це частково пояснює, чому цифрова мобілізація помітна, але не змінює інституцій.

Що спільного і що різного

Автор звів порівняння двох країн у таблицю. Ось її суть.

• Кривди. Схожі: безробіття, нерівність, корупція. У Тунісі додається розчарування скромними здобутками революції, у Марокко — слабкі громадські послуги. Тож самі кривди не пояснюють, чому результати різні.
• Політичні можливості. У Тунісі двері широко відчинилися після 2011 року і суттєво звузилися після 2021-го. У Марокко вони стабільно вузькі.
• Реакція держави. Туніс — спершу відкритість, потім обмеження, арешти, стеження і переслідування за онлайн-критику. Марокко — контрольована терпимість разом зі стеженням, арештами, реформами й кооптацією. Обидві держави поєднують поступки і контроль, але в різний час і в різній формі.
• Цифрові методи. Конективна дія є в обох країнах. Проте публічність онлайн також робить активістів вразливими до стеження і покарань.
• Результати. У Тунісі після 2011 року з’явилося більше свободи висловлюватися, але за відкату демократії тривалого впливу немає. У Марокко — помітність і місцеві протести, але без структурних змін у політиці.

Головна відмінність, на думку автора, — не в кривдах і не в цифрових інструментах. Вона в тому, як політичні інституції та стратегії державного контролю впливають на перетворення невдоволення на тривалу спільну дію.

Туніс — це двері, які спершу відчинилися, а потім почали зачинятися. Марокко — стабільно вузька щілина, яку тримають вибіркові реформи, кооптація, стеження і репресії.

Чи може допис у тіктоці змінити країну

Коротка відповідь автора: сам по собі — ні. Жоден обсяг онлайн-активізму не дасть стабільних політичних змін без організаційних структур і колективних дій офлайн.

Цифрова мобілізація легше розширює участь, ніж дає тривалий вплив на інституції. Соцмережі знижують поріг входу в політику і допомагають об’єднатися навколо конкретних проблем.

А політичний результат залежить від інших речей. Чи довго протримається організація? Чи є доступ до інституцій? Як реагує держава і наскільки активісти під наглядом?

Сучасний молодіжний активізм у Тунісі й Марокко менш ідеологічний і прагматичніший, ніж колишній активізм партій і революційних організацій. Він обертається навколо відчутних проблем — безробіття, нерівності, корупції, слабких громадських послуг. Він тримається без вертикалі керівництва. Та відкритим залишається питання, чи збереже він організаційну силу надовго.

Досвід Тунісу показує: сама лише демократизація не гарантує соціально-економічних змін. Досвід Марокко — що напівавторитарні режими допускають певну незгоду, але в чітких межах. Глибоких змін чи лібералізації така незгода не приносить.

Водночас активізм покоління Z оживив політичну участь у Північній Африці. Він створив альтернативу традиційним інституціям — політику протестів і суспільних рухів.

Автор радить ширше залучати молодь і долати соціально-економічну нерівність. А майбутнім дослідникам пропонує вивчити три речі:

• довгострокові політичні й суспільні наслідки активізму покоління Z;
• дедалі більшу роль міжнародних цифрових мереж для молодіжних рухів;
• гендерний вимір — як стать впливає на участь, лідерство і представленість у молодіжних рухах.

Раніше ми писали

• Діпфейки зірок заполонили соцмережі: чи можна їх зупинити
• Страх пропустити й довіра: як блогери кличуть у мандри
• Форум Digital Jungle у Києві: 500 освітян вчилися захищати дітей онлайн