Ключове поняття «реалізм з цінностями» пронизує всю статтю, опубліковану у Foreign Policy.

Відступ від традицій: нова політика Трампа

Фрід описує тривожну тенденцію: адміністрація Дональда Трампа дедалі більше відходить від традиційної зовнішньої політики США, яка включала підтримку демократії та прав людини. 17 липня державний секретар Марко Рубіо, за даними джерел, дав вказівку американським дипломатам не коментувати чесність виборів за кордоном, а лише вітати переможців. Це стало черговим сигналом розвороту до вузького «реалізму», який ігнорує ціннісну складову.

Фрід характеризує цю нову політику як «реалізм без цінностей» і зазначає, що вона має чимало прихильників як у середовищі MAGA, так і серед прогресивних критиків американського інтервенціоналізму. Міністр оборони Піт Геґсет прямо заявив у Сінгапурі 31 травня:

«Сполучені Штати не зацікавлені в моралістичному та повчальному підході до зовнішньої політики минулого. Ми не тиснемо на інші країни, щоб вони прийняли чи впровадили політику або ідеології. Ми хочемо працювати з вами там, де наші спільні інтереси збігаються».

Кіссінджер і реалізм епохи «занепаду»

Автор нагадує, що подібний підхід уже домінував у 1970-х роках. Генрі Кіссінджер, як радник з національної безпеки президента Річарда Ніксона, розробив жорстку реалістичну доктрину у відповідь на провал війни у В’єтнамі. Її елементи: розрядка з СРСР, визнання маоїстського Китаю, ставка на авторитарних лідерів як на «союзників порядку» (зокрема шаха Ірану).

Результатом стало ігнорування прав людини: домовленості з СРСР 1972 року не містили жодної згадки про «залізну завісу» чи політичні репресії. Кіссінджер і Ніксон де-факто погоджувалися на радянське панування в Східній Європі. Це був «реалізм прийняття» — визнання існуючого порядку, навіть репресивного.

Як зазначає Фрід, Кіссінджер

«мовчазно погоджувався з продовженням радянського контролю над однією третиною Європи».

Американсько-радянська декларація 1972 року, яка охоплювала різні аспекти їхніх відносин, не містила жодної згадки про права людини чи «залізну завісу». Це була відмінна угода для Кремля.

Бжезінський: сила цінностей у довгостроковій перспективі

Протилежний підхід сформувався за президентства Джиммі Картера та його радника з національної безпеки Збігнєва Бжезінського. Хоча адміністрація Картера також просувала контроль над озброєннями і партнерство з Китаєм, вона водночас висунула права людини як стратегічний пріоритет.

Бжезінський використовував демократію як зброю проти радянського впливу. Він ініціював зустрічі з дисидентами (зокрема з Володимиром Буковським), підтримував польську «Солідарність», організував попередження Москві щодо можливого вторгнення до Польщі, а також співпрацював із папою Римським Іваном Павлом ІІ.

Це була радикальна зміна курсу, порівняно з політикою Ніксона–Кіссінджера: Вашингтон більше не визнавав мовчазно радянську сферу домінування, а підтримував тих, хто кидав їй виклик зсередини. Пізніше повноцінна підтримка президентом Рональдом Рейганом «Солідарності» та польської свободи, а також його знаменитий заклик 1987 року в Берліні —

«Пане Горбачове, зруйнуйте цю стіну!»

— справедливо викликали захоплення. Але все це було продовженням політики демократії та прав людини, яку запровадив Бжезінський.

Два філософські підходи: порядок проти свободи

Фрід проводить глибоке порівняння двох мислителів, які, попри спільне походження як біженці від європейських тираній, мали кардинально різні погляди.

Кіссінджер представляв філософію стабільності за будь-яку ціну. Він віддавав перевагу угодам із існуючими режимами, навіть авторитарними, аби лише зберегти міжнародний порядок і уникнути хаосу. Його світогляд сформувала знаменита праця 1957 року «Відновлений світ» — по суті, інтелектуальна ода австрійському канцлеру XIX століття Клеменсу фон Меттерніху.

Меттерніх, як і його американський послідовник, вбачав у патріотизмі та національному самовизначенні небезпечні сили, що загрожують стабільності. Для нього революційні ідеали, породжені Французькою революцією, були джерелом хаосу, а не прогресу. Цей консервативний скептицизм глибоко вплинув на Кіссінджера: його грандстратегія була просякнута песимізмом щодо здатності демократії перемогти комунізм у довгостроковій перспективі. Натомість він покладався на реальну політику — прагматичні компроміси з авторитарними режимами заради геополітичної рівноваги.

Бжезінський втілював зовсім іншу філософію — польську традицію, де національна незалежність нерозривно пов’язана з боротьбою за демократію. Ця традиція сягає корінням XVIII століття, коли польські патріоти розуміли: свобода однієї нації неможлива без свободи всіх.

Найяскравіший приклад — Тадеуш Костюшко, який воював за незалежність Америки не як найманець, а як ідеаліст. Він бачив у американській революції частину власної польської справи. Так само і Бжезінський розглядав демократичні прагнення як потужну геополітичну зброю — не абстрактну моральну категорію, а реальний інструмент впливу.

На відміну від Кіссінджера, який вбачав у національних рухах джерело нестабільності, Бжезінський розумів їхню силу. Він знав: коли люди борються за власну гідність і свободу, вони здатні на неймовірні речі. Універсальні цінності в його руках ставали стратегічною зброєю проти радянської імперії — набагато ефективнішою за дипломатичні компроміси з Кремлем.

Випробування часом: хто мав рацію

Попри те, що довгий час домінувала модель Кіссінджера, саме підхід Бжезінського виявився пророчим. Його ставка на демократичні прагнення підкорених народів виявилася більш реалістичною в довгостроковій перспективі.

Як зазначає Фрід:

«Підтримка Бжезінським та Картером патріотичних рухів, пов’язаних із демократичними цінностями, виявилася більш реалістичною, ніж припущення Кіссінджера про те, що з репресивною радянською імперією потрібно домовлятися безстроково».

Кіссінджер і Бжезінський втілювали два кардинально різні розуміння того, що означає бути реалістом у політиці.

Кіссінджер практикував реалізм миттєвості — він поклонявся силі, яка існує тут і зараз. Побачивши потужну армію чи стабільний режим, він готовий був з ними домовлятися, незалежно від їхньої природи. Це був реалізм капітуляції перед фактами: якщо СРСР контролює Східну Європу — треба з цим миритися, якщо шах тримає Іран залізною рукою — він наш союзник.

Бжезінський мислив категоріями іншого реалізму — реалізму історичної перспективи. Він розумів, що справжня сила не завжди лежить на поверхні. Люди, які прагнуть свободи, здатні зрушити гори, навіть якщо сьогодні здаються безсилими. Польська «Солідарність», чеські дисиденти, українські правозахисники — для Кіссінджера це були маргінальні фігури, для Бжезінського — майбутні могильники імперії.

Час показав, хто з них виявився справжнім реалістом: імперія, яка здавалася незворушною, розсипалася саме під тиском тих «романтичних ідеалістів», на яких поставив Бжезінський.

Актуальність для сьогодення

Підхід Бжезінського органічно вписується в американську політичну ДНК. Сполучені Штати з моменту заснування позиціонували себе не просто як чергову державу, а як втілення універсальних ідеалів. Авраам Лінкольн говорив про принципи, що стосуються «всіх людей і всіх часів» — саме цю традицію продовжував Бжезінський, перетворюючи американські цінності на геополітичний актив.

Сучасна відмова від цієї спадщини під приводом боротьби з «моралістичним і повчальним підходом» може здаватися прагматичною. В епоху цинізму та трансакційної політики легко повірити, що сила — єдине, що має значення в міжнародних відносинах. Але це короткозора логіка.

Америка завжди була найсильнішою тоді, коли поєднувала military power із soft power ідеалів. Навіть популярна культура це розуміє: не випадково супергерої борються за «правду, справедливість і американський шлях». Це не наївність — це формула, яка працювала від часів Другої світової війни до краху Берлінської стіни.

Відмовляючись від цінностей на користь голого прагматизму, Америка не стає реалістичнішою — вона просто втрачає свою найпотужнішу зброю: здатність надихати.

Чому це важливо знати

Для України, яка бореться не лише за свою незалежність, а й за збереження європейських цінностей, вибір між «реалізмом без цінностей» і «реалізмом із цінностями» не є теоретичним питанням. Адміністрація Трампа, що ігнорує права людини і розглядає зовнішню політику лише крізь призму вузьких інтересів, становить реальну загрозу для майбутньої підтримки України з боку США.

Підхід Бжезінського, який поєднує стратегічну силу зі ставкою на свободу, має пряме значення для українського контексту. Підтримка України як демократичної країни, що бореться проти авторитаризму, продовжує бути випробуванням для американської політики. Якщо США відмовляться від ціннісного підходу, як це вже частково зроблено адміністрацією Трампа, це буде не лише зрадою традицій, на яких побудована Америка, а й сигналом автократіям про безкарність.

Польський слоган тієї епохи — «за вашу і нашу свободу» — залишається актуальним і сьогодні, зокрема в контексті польської допомоги Україні. У цьому контексті спадщина Бжезінського є не ностальгією, а дороговказом. Україна потребує партнерів, які вірять не лише в силу зброї, а й у силу свободи.