Перейти до основного вмісту

Будда, стоїки і смартфони: Джонатан Гайдт про щастя

Щастя дають не лише здобутки чи робота над собою, переконаний соціальний психолог Джонатан Гайдт (Jonathan Haidt), автор бестселера «Тривожне покоління». Найбільше воно залежить від зв’язків з іншими людьми, зі своєю справою і з чимось більшим за себе. Про це Гайдт розповів політологу Яші Мунку (Yascha Mounk) у подкасті The Good Fight. А ще — про те, як смартфони заважають передавати культуру від старших до молодших. Запис розмови 14 листопада опублікувало видання Persuasion.

16 Листопада 2026 о 14:31|Наука і технології|⏱ 30 хв читання|Поділитися:
Юнак на галявині, від якого тягнуться золоті нитки до друзів за столом, майстрів за роботою і спільноти під зоряним небом, поруч лежить смартфон
Авторська ілюстраційна генерація за допомогою OpenArt

Джонатан Гайдт працює в бізнес-школі Стерн Нью-Йоркського університету. Приводом для розмови стала книжка «Гіпотеза щастя» (The Happiness Hypothesis), яку Гайдт написав ще на початку кар’єри. Саме тому, за словами Мунка, вона, мабуть, найменш відома з його праць. Вона вийшла 2006 року, а тепер, через 20 років після першого видання, з’явилося її ювілейне перевидання. Яша Мунк — професор Університету Джонса Гопкінса і засновник видання Persuasion — зізнався, що дуже любить цю книжку. На його думку, у ній психолог узявся за найглибше з питань, які будь-коли досліджував: як жити щасливо і змістовно.

Підліток, Беккет і пошук сенсу життя

Історія книжки, за словами Джонатана Гайдта, почалася ще в шкільні роки. У 16–17 років на уроці англійської він прочитав п’єсу Семюела Беккета (Samuel Beckett) «Чекаючи на Ґодо». І провалився в те, що сам називає екзистенційною депресією.

Він уже тоді не вірив у Бога. І міркував так: якщо Бога немає, то в житті немає сенсу. Навіть якщо зникне вся Земля — це нічого не означатиме.

Тож юнак вирішив вивчати філософію, щоб з’ясувати, у чому сенс життя. Він вступив до Єльського університету. Але тамтешня філософія виявилася дуже аналітичною і майже не стосувалася сенсу життя. Набагато кориснішими виявилися заняття з психології та англійської. Саме вони допомагали думати про те, навіщо ми тут і яке життя можна вважати вдалим.

Згодом Джонатан Гайдт став викладати вступний курс психології в Університеті Вірджинії. На лекціях він показував студентам цитати давніх мислителів і Шекспіра. І помітив: кожне писемне суспільство передало нам добірку дуже влучних спостережень про людину.

Книжка, написана на випадок невдачі

Була в цієї книжки й практична причина. Молодий науковець чекав рішення про постійну посаду в університеті — так званий тенур (tenure). Він вирішив: якщо не отримає її, то не переходитиме до слабшого університету, а спробує заробляти на життя письменництвом — почавши з книжки для широкого читача.

Посаду Джонатан Гайдт таки отримав — з перевагою лише у кілька голосів. Він знає це точно, бо секретар помилився з документами, і результат голосування випадково потрапив до нього.

Але від задуму написати книжку він не відмовився. І писав її, за власними словами, із задоволенням. Сьогодні Гайдт називає «Гіпотезу щастя», мабуть, своєю останньою по-справжньому світлою книжкою. Бо після 2006–2007 років, каже він, настали похмуріші часи.

Десять давніх істин під лупою науки

«Гіпотеза щастя» складається з десяти ідей, які повторюються в різних культурах — і на Сході, і на Заході — упродовж тисячоліть.

Перший розділ присвячено розділеному «я». Давньоримський поет Овідій писав про це так: бачу краще й схвалюю, а йду за гіршим. Як таке можливо? Якщо ти щось схвалюєш, то чому просто не робиш цього?

У книжці про це багато всього. Зокрема, про дві системи мислення: першу — швидку, автоматичну, емоційну, і другу — повільну, розважливу. А ще про те, як ми бачимо вади інших.

Четвертий розділ — про моральну психологію. Його головна думка: усі ми лицеміри. Звідси і євангельське питання: чому ми дорікаємо ближньому за скалку в його оці?

Усі розділи Гайдт будує за одним рецептом. Спершу збирає вислови мудреців із різних культур. Потім перевіряє їх даними психології. І щоразу виявляється, що давні мислителі здебільшого мали рацію. Але наука додає до їхніх висновків чимало цікавих уточнень і нюансів.

Ось приклад. «Що нас не вбиває, робить нас сильнішими» — загалом це правда. Але існують і посттравматичний стресовий розлад, і несприятливий дитячий досвід (adverse childhood experiences), які можуть людину зламати. Тож усе не так просто. Проте для молоді цей принцип надзвичайно важливий. Гайдт називає це антикрихкістю: здатністю ставати міцнішим саме завдяки труднощам. Мовляв, що нас не вбиває, здебільшого таки робить сильнішими.

Яша Мунк помітив, що «Гіпотеза щастя» ніби містить зерна пізніших книжок Гайдта. Ось одна з її тем: нам здається, що ми повністю керуємо своїми вчинками, а насправді нас багато в чому ведуть емоції. Згодом ця думка стала однією з головних у книжці «Праведний розум» (The Righteous Mind).

А ідея антикрихкості виросла у велику тему книжки The Coddling of the American Mind. Її назву можна перекласти як «Розпещування американського розуму». Гайдт написав її разом із захисником свободи слова Грегом Лукіаноффом (Greg Lukianoff).

Звідки взялася назва «Гіпотеза щастя»

Мунк зізнався, що спершу книжка здається йому збіркою десяти окремих тем. Але насправді крізь неї проходить одна велика суперечка, яка триває між різними традиціями віками. Як прожити щасливе і змістовне життя?

Перший шлях — здобувати те, чого прагнеш. Чогось досягти у світі, опанувати навички, заслужити повагу людей. Знайти кохану людину, створити родину.

Другий шлях — працювати над собою. Так учили Будда і стоїки: не залежи від зовнішнього світу. Навіть філософ, якого катують, може бути щасливим, хоч би що з ним відбувалося.

Гайдт одразу підхопив: ідеться про Боеція. Римський філософ написав свою знамениту «Розраду філософії» у в’язниці, чекаючи страти. Гайдт сказав, що Мунк ідеально підвів розмову до головного.

Річ у тім, що спершу книжка мала зовсім іншу назву. Гайдт запропонував видавництву таку: «Дванадцять великих істин: уроки давніх культур і сучасної психології про розум і серце». Але робота затягувалася, дедлайн наближався. Тож автор скоротив задум до «Десяти великих істин» — і вже без згадки про сучасну психологію.

А видавці вирішили по-своєму і назвали книжку «Гіпотеза щастя». Гайдт обурився: яка ще гіпотеза, якщо в книжці десять розділів? Але, переписуючи текст, він раптом зрозумів: перші дві гіпотези — саме ті два шляхи, про які говорить Мунк.

Гіпотеза перша: щастя — це отримати бажане

Ставиш цілі — диплом, шлюб, будь-що. Досягаєш їх — і ти щасливий. Звучить логічно, але, за словами Гайдта, цю гіпотезу легко спростувати.

Річ у тім, як мозок переслідує цілі. У лівій лобовій корі є ланцюги нейронів, що відповідають за наближення до мети: вистежити, наздогнати, досягти. І саме рух до мети приносить задоволення.

А от коли ти вже досяг бажаного, вибуху щастя не буває. Буває полегшення — ніби напругу відпустили. Це приємно, але триває недовго. Ми дуже швидко звикаємо до нового стану.

Згадайте новий телефон, про який ви мріяли кілька місяців. Перші дні він тішить. А за тиждень-два це просто телефон.

Гіпотеза друга: щастя приходить зсередини

Давні мудреці здебільшого ставили на другий варіант. Їхня порада звучала приблизно так: світ ви однаково не переробите, тож і не намагайтеся. Краще змінюйте себе.

На цій ідеї тримаються буддизм, стоїцизм і чимала частина популярної психології. Близька до неї і когнітивно-поведінкова терапія — метод, який вчить людину інакше оцінювати те, що з нею відбувається. Адже часто нас засмучує не сама подія, а те, як ми її тлумачимо.

Гайдт визнає: у цьому багато правди, і друга гіпотеза значно краща за першу. Але найоригінальнішим своїм внеском він вважає іншу, ще кращу гіпотезу.

Гіпотеза третя: щастя — у наших зв’язках зі світом

Щастя, за Гайдтом, приходить не ззовні і не зсередини, а «з того, що між». Тобто з того, як людина пов’язана з іншими і зі світом. Для цього він тепер постійно вживає слово «вкоріненість» (embeddedness). Таких зв’язків, каже Гайдт, три.

Відправна точка — відома формула засновника психоаналізу Зигмунда Фрейда (Sigmund Freud): любов і праця. Якщо в цих двох сферах негаразди, людині не може бути добре. Гайдт називає цю формулу підвалиною позитивної психології.

Перший зв’язок — з іншими людьми. Це любов у широкому сенсі: коли людина вкорінена в щільну мережу стосунків, побудованих на довірі. Сучасні дослідження показують, що це, ймовірно, найважливіший чинник щастя.

Другий — з власною справою. Тут «праця» не обов’язково означає роботу за гроші. Це будь-яка корисна справа, яка має значення для інших.

Багато хто ходить на роботу лише заради зарплати, а сенс і мету знаходить деінде. І це теж нормально. Дослідниця Емі Вжесневскі (Amy Wrzesniewski) якраз вивчає, як люди ставляться до своєї справи: як до роботи, кар’єри чи покликання.

А от ті, кому праця приносить радість, захоплені нею по-справжньому. Вони читають про свою тему вечорами й на вихідних, бо їм кортить розібратися. Така справа заряджає енергією, і ти бачиш, як просуваєшся вперед. А коли вона ще й корисна людям, з’являється відчуття, що ти важиш. Звідси, за словами Гайдта, багато в чому і береться сенс життя. Бо ти справді важиш.

Третій — з чимось більшим за тебе самого. Іноді його дають любов чи праця. Але насамперед ідеться про моральну спільноту, яка разом робить щось важливе. Це може бути релігійна громада, армія, команда лікарів — будь-який колектив, де відчуваєш, що все не крутиться довкола тебе. Де діє принцип «один за всіх і всі за одного» і є відчуття, що всі ми пов’язані.

Якщо налагодити всі три зв’язки, людина буде настільки щасливою, наскільки їй дозволяє біологія. Щастя частково залежить від генів, як і будь-яка риса. Але гени задають не точку, а діапазон: в одних людей він вищий, в інших нижчий. Проте кожен, хто налагодить ці три зв’язки, підніметься до верхньої межі свого діапазону.

Чому б не стати байдужим, як радили стоїки?

Яша Мунк вирішив перевірити цю ідею на міцність. Він нагадав: багато великих філософів — від Томаса Гоббса (Thomas Hobbes) до Артура Шопенгауера (Arthur Schopenhauer) — вважали, що людина від природи прагне визнання і матеріальних благ.

Але на цьому шляху дуже важко стати щасливим. По-перше, тут постійне змагання. Найбагатшим у світі може бути лише хтось один — і, як пожартував Мунк, вона не виглядає особливо щасливою. Найвродливішу дівчину в школі теж може здобути лише хтось один. А отже, більшість неминуче програє.

По-друге, навіть переможець часто розчаровується. Мрієш потрапити до баскетбольної команди чи групи підтримки, отримати бажану роботу чи підвищення, заробляти шестизначну суму. Досягаєш — і кілька тижнів тішишся тріумфом. А потім розумієш, що проблеми нікуди не ділися.

Тому існує протилежна традиція: відмовитися від гонитви за світом. Мунк згадав, що його подруга Шира Телушкін (Shira Telushkin) готує книжку про монахів, які повністю зрікаються світського життя. Інший варіант — стоїцизм. За 20 років, що минули від виходу «Гіпотези щастя», з’явилася ціла хвиля стоїчних порадників із саморозвитку. Вони вчать бути байдужим до всіх.

Логіка тут проста. Якщо ти когось любиш, твоє щастя залежить від його долі. Тож безпечніше не прив’язуватися надто сильно. Мунк визнає: це розумна відповідь на гонитву за статусом. Особливо зараз, коли, як він нещодавно прочитав, величезна частка європейців мріє стати інфлюенсерами — заради захоплення, грошей і безкоштовного проживання в розкішних готелях.

Тож чому б не довіритися Будді та стоїкам?

Прагнути поваги — нормально. Біда, коли її міряють вподобаннями

Гайдт почав із того, чого люди насправді хочуть. Коли базові потреби задоволено, ми прагнемо речей здебільшого заради престижу. Наприклад, у гонитві за високими зарплатами на Волл-стріт ідеться передусім про знак успіху, а не про самі гроші.

Як соціальний психолог, Гайдт вважає це прагнення природним і цілком виправданим. Біда в іншому: сучасне суспільство вміло на ньому грає. Людям від цього стає тільки гірше, а з них ще й витягують чималі гроші.

Ось як це працює з грошима. У 1990-х і на початку 2000-х науковці довго сперечалися, чи роблять вони людей щасливішими. Виявилося, що так: заможні люди справді щасливіші. Але багато залежить від того, як саме вони розбагатіли.

Виграш у лотерею часто ламає людині життя. Поваги він не додає, зате всі навколо раптом вирішують, що ти їм щось винен. Інша річ — успіх, здобутий власною працею. Якщо ти збудував бізнес чи досяг вершин у своїй справі, це приносить глибоке задоволення. На цьому постійно наголошує дослідник щастя Артур Брукс (Arthur Brooks). І якщо такий успіх частково вимірюється ще й грошима — нічого поганого в цьому, на думку Гайдта, немає.

А от соцмережі пообіцяли престиж, для якого не треба нічого видатного робити. Залишилася тільки боротьба за вершину: більше вподобань, більше підписників. Тобто давню людську потребу в престижі соцмережі просто використали. Один із засновників Facebook навіть прямо визнав, що компанія зламала це прагнення, як хакер зламує систему. Ім’я Гайдт на ходу не пригадав, але уточнив, що мова не про Марка Цукерберга (Mark Zuckerberg).

Сама ж потреба в повазі своєї спільноти — цілком справжня. Без неї важко прожити повноцінне життя. Тож Гайдт вважає її здоровою і правильною для сучасних західних людей.

Чому давні мудреці радили ні до чого не прив’язуватися

Працюючи над книжкою, Гайдт помітив одну важливу річ. Ще 100–200 років тому люди жили у світі, де будь-хто міг померти завтра. І їхні діти теж. На старість ніхто не відкладав. Люди не розуміли, як влаштований світ, і не могли вберегтися від його загроз.

Усе змінюється, коли людина може планувати життя на десятиліття вперед. Нам уже не так потрібно щодня готуватися до найгіршого. Більшість із нас ніколи не втратить дитину. Хоча тим, кого спіткало таке горе, сьогодні, можливо, навіть важче, ніж колись. Тоді до такого були готові, а тепер — ні. Втім, Гайдт визнає, що напевно цього не знає.

Мунк підсумував: порада Будди і стоїків мала сенс у світі, де людина мусила чекати нестерпного горя. Не лише того, що батьки помруть раніше за тебе, а й того, що ти можеш поховати власну дитину. Що тебе спіткає голод чи жахлива війна. За таких умов звичка не перейматися надто сильно — це розумна пересторога.

Гайдт погодився. І саме тут, каже він, — одне з небагатьох місць, де він розійшовся з давніми мудрецями. Ідеться про буддійську ідею: навчитися спокійно приймати і злети, і падіння, хоч би що сталося.

Чому Гайдт не хотів би, щоб його син шукав лише спокою

Психолог зізнався, що любив буддизм і завжди ним цікавився. Ще в коледжі він прослухав курс про це вчення. Тож, сідаючи за книжку, був певен, що Будда «переможе» — тобто його погляд на психологію людини виявиться найточнішим.

Про стоїцизм Гайдт тоді знав небагато. Але з часом дійшов висновку, що стоїки мають трохи кращу відповідь. Вони не забороняють любити дітей і подружжя чи бути до них прив’язаним. Вони лише вчать готуватися до можливої втрати. Мета не в тому, щоб стати байдужим і не відчувати болю. А в тому, щоб виробити вправи, які допомагають гасити негативні емоції. А от проти радості стоїки, наскільки розуміє Гайдт, майже нічого не мають. Тож буддійський погляд він вважає дещо менш доречним.

Тут психолог пожартував: тепер нам напишуть розгнівані буддисти. Хоча розгніваних буддистів начебто не мало б бути — якщо гніваєшся, то який із тебе буддист? І одразу уточнив, що зовсім не хоче паплюжити все вчення. Буддизм — величезна традиція. В одних її течіях проповідують монастирську відстороненість і відмову від емоцій, в інших — значно м’якші підходи.

Свою думку Гайдт пояснив на прикладі сина. Уявімо, що синові 20 років, і він раптом став буддистом: медитує і виховує в собі незворушність. Гайдт був би дуже розчарований. Бо, на його думку, так життя не прожиєш повноцінно. Для сучасних західних людей повноцінне життя ближче до давнього ідеалу героя.

Він хоче, щоб син брався за щось усерйоз. Робив складні речі й замахувався на великі. Іноді зазнавав невдач. Закохувався, переживав розбите серце — і знову знаходив кохання. Усе те, що робить людину антикрихкою. Це ідеал людини, яка шукає не спокою, а життєвого досвіду.

Зрештою, нагадав Гайдт, сам Будда до просвітлення робив саме це: виходив у світ, кохав, жив повним життям.

Загалом, каже психолог, давня мудрість про те, як жити повноцінно, надзвичайно корисна, і її варто слухати. Шкода, що ми дедалі більше втрачаємо з нею зв’язок. Але в одному, на думку Гайдта, сучасні люди справді можуть дозволити собі більше: з головою поринати в життя.

Утім, є застереження. Можливо, ми знову повертаємося в часи, коли не знаємо, чи будемо живі за рік-два. Принаймні так кажуть ті, хто вважає, що штучний інтелект може незабаром нас знищити. Тоді, можливо, варто знову звернутися до давніх традицій.

Мунк розвинув цю думку. Давні вчення приваблювали не лише тим, що будь-хто міг загинути завтра. А й тим, що світ загалом здавався хаотичним і непередбачуваним. Якщо штучний інтелект зробить його таким знову, люди можуть шукати розради — у буддизмі, стоїцизмі чи традиційних релігіях. Адже релігії здавна давали таку втіху в неспокійні часи: навіть якщо життя на землі складеться жахливо, той, хто жив за Божими заповідями, отримає нагороду на небі.

Чи можна змінити свій природний рівень щастя?

Далі Мунк повернувся до ідеї, яку згадав Гайдт, — так званої точки щастя (set point). На думку Мунка, давні мудреці не до кінця розуміли це явище.

Найкращі сучасні дослідження показують: кожна людина зазвичай прокидається приблизно з тим самим настроєм. Уявіть шкалу від 1 до 10. Хтось майже щоранку почувається на вісімку: любить життя і готовий до нового дня. А хтось — на двійку чи трійку, і життя здається важким.

Звісно, обставини теж мають значення. Людина з природною «вісімкою» під час війни чи голоду буде значно нещаснішою, ніж їй відміряла біологія. А людина з «двійкою», яка щойно закохалася чи отримала велике підвищення, може пережити день на вісімку. Але здебільшого кожен тримається свого звичного рівня.

Мунк визнав, що це звучить досить безнадійно. Пощастило народитися з «вісімкою» — вітаємо. Не пощастило — нічого не вдієш. Але Гайдт, схоже, вважає, що все не так просто. Тож як підняти свій рівень щастя?

Що про щастя розповіли близнюки

Гайдт почав здалеку — з генетики поведінки. Чи не найбільшим відкриттям у психології він вважає дослідження, які почали з’являтися у 1980-х роках. Тоді вчені вивчали однояйцевих близнюків, яких у дитинстві розлучили і виховували різні родини. Колись таке часто траплялося під час усиновлення. Великі чи принаймні досить великі дослідження проводили у США і скандинавських країнах, зокрема у Швеції.

І з’ясувалося дивовижне. Коли йдеться про риси характеру, не надто важливо, росли близнюки разом чи окремо. Вони однаково схожі.

Навіть щодо політики і віри. Яку саме релігію сповідуватиме дитина, обирають батьки. А от наскільки побожною вона виросте — тут вона буде схожа на свого однояйцевого близнюка, а не на батьків.

Пояснення таке: гени будують мозок, а мозок має свої бажання, потяги і схильності. Науковці вимірюють цей вплив показником успадковуваності — від 0 до 1. Він показує, яку частку відмінностей між людьми можна пояснити генами. За словами Гайдта, майже всі психологічні риси мають успадковуваність від 0,4 до 0,7. Тобто гени пояснюють від 40% до 70% відмінностей між людьми.

Але жодна психологічна риса не сягає 0,9 — завжди лишається частка, яку гени не пояснюють. Ці відкриття 1980–1990-х років приголомшили науковців, і що вони означають, сперечалися ще довго. Щастя, схоже, перебуває у верхній частині цієї шкали.

Мунк заперечив: точка щастя і успадковуваність — не одне й те саме. Кожен, хто має дітей, племінників чи просто доглядав малюків, знає: в них дуже різні характери. Один товариський, інший сором’язливий. І це може бути закладено з будь-якої причини — через виховання чи навіть вітаміни, які мама пила під час вагітності.

Гайдт погодився. Рівень щастя справді можуть задавати події дитинства чи речовини і ліки, з якими людина стикалася. Але неважливо, звідки він береться. Важливо, що він у нас є.

Рівень щастя: не термостат, а діапазон

У 1990-х науковці часто говорили саме про «точку щастя». Її уявляли як термостат: хоч що станеться, температура повернеться до заданої. Але згодом погляд змінився. Тепер говорять радше про діапазон, у межах якого настрій людини піднімається й опускається.

Гайдт розповів про одну знайому. Він якось сказав їй, що вона, напевно, була б дуже щасливою, якби переїхала до іншого міста. Та відповіла: ні, я можу бути нещасною будь-де. Вона розуміла, що її настрій коливається. Але загалом, по суті, визнавала: мій рівень щастя низький.

Проте в кожного з нас бувають кращі й гірші часи. Кожен може згадати період, коли був особливо щасливим. А раз настрій так помітно змінюється протягом одного життя, варто запитати себе: коли мені було найкраще? Коли я був найщасливішим?

Молоді люди часто згадують якусь літню програму, де зібралася дружна компанія і було страшенно цікаво. У таких історіях поєднуються дві речі: близькість з іншими і відчуття, що ти ростеш і відкриваєш нове. Такі періоди ніби світяться в пам’яті.

Розумніший, сильніший, комунікабельніший: рецепт Гайдта для студентів

Гайдт викладає в Нью-Йоркському університеті курс «Процвітання» (Flourishing). Його слухачі — амбітні студенти бізнес-школи Стерн. На курсі вони вчаться виробляти правильні звички і системи, які роблять людину розумнішою, сильнішою і комунікабельнішою.

Розумнішою — тобто знову навчитися володіти своєю увагою і зосереджуватися.

Сильнішою — емоційно. Тут у пригоді стають стоїцизм, буддизм і когнітивно-поведінкова терапія.

Комунікабельнішою — студенти читають Дейла Карнегі (Dale Carnegie), класика порад зі спілкування, і тренуються заводити розмову з людьми.

Логіка проста. Розумнішим, сильнішим і комунікабельнішим людям у середньому більше щастить у любові та праці. Вони легше знаходять пару, одружуються і зберігають шлюб. Вони кращі працівники. А коли в любові та праці все складається добре, людина опиняється у верхній частині свого діапазону, хоч яким би був її природний рівень щастя. Гайдт називає це гарантованим результатом. І навпаки: якщо не ладнається хоча б в одній із цих сфер, людина опиняється в нижній частині.

Наскільки широкий цей діапазон, науковці поки не знають. Але, каже Гайдт, він точно достатньо широкий, щоб над собою варто було працювати.

Як смартфони обірвали естафету поколінь

За словами Мунка, у нових матеріалах до перевидання книжки Гайдт піднімає ще одну тему. Соцмережі можуть заважати передавати мудрість від покоління до покоління. А отже, ми ризикуємо забути, що наші предки знали про щасливе життя.

Гайдт визнає, що говорить про це замало, хоча тема дуже важлива. Він довго займався культурною психологією та антропологією, порівнював різні культури. І його завжди цікавило, як культура переходить від старших до молодших.

Культура передається з покоління в покоління — і щоразу трохи змінюється. Антрополог Джозеф Генрік (Joseph Henrich) та інші вчені описують культурну еволюцію як нитку, що сплітається з біологічною еволюцією. Гайдт вважає ці ідеї одними з найцікавіших і найважливіших у суспільних науках. Культура завжди переходила від старших до молодших — аж приблизно до 2012 року.

Що сталося? Коли Facebook тільки з’явився, щоб зайти в нього, дитина мала сісти за батьківський комп’ютер. А 2007 року — буквально через рік після виходу «Гіпотези щастя» — Стів Джобс (Steve Jobs) вийшов на сцену в Сан-Франциско і представив iPhone. Джобс тоді сказав, що іноді з’являється продукт, який змінює все. І він, за словами Гайдта, ще й як мав рацію.

До 2012 року більшість молодих людей поміняли кнопкові телефони на смартфони із соцмережами. Відтоді соцмережі затягують дедалі сильніше, особливо після переходу на короткі відео. Гайдт називає їх найгіршим із найгіршого. На його думку, саме короткі відео найбільше винні в тому, що люди гірше читають книжки і втрачають здатність зосереджуватися.

Дитинство — час, щоб засвоїти культуру

Гайдт пояснює, чому це так важливо. Середнє і пізнє дитинство в людини — це довгий період повільного росту. За словами вченого, природа відвела його саме на те, щоб дитина встигла засвоїти культуру.

У цьому віці діти відводять погляд від батьків і починають роззиратися довкола. Хлопці придивляються до старших хлопців і чоловіків, дівчата — до старших дівчат і жінок. Так кожне покоління переймає культуру від попереднього — і трохи її змінює. Це схоже на естафету, де паличку передають з рук у руки.

Але тепер діти постійно в мережі. І в їхні очі та вуха щодня ллються гігабайти нового контенту. Це в сотні разів більше інформації, ніж отримували в дитинстві Гайдт і Мунк.

Гайдту 63 роки, Мунк молодший. Але обидва, за словами психолога, мали аналогове дитинство, де потік вражень мав межі. Тоді майже нічого з того, що вони бачили й чули, не створювали інші діти. Багато чого створили покоління батьків, бабусь і дідусів, а то й прабабусь. Телешоу, які Гайдт дивився малим, знімали люди віку його дідусів і бабусь.

Телебачення теж багато чого змінило, але культуру воно все ж передавало. А соцмережі — ні. Вони засипають людину крихітними уривками, з яких неможливо скласти щось цілісне. Люди зізнаються: після трьох годин гортання стрічки вони навіть не пам’ятають, що бачили.

А що буде після 15 років такого гортання? Діти заходять у TikTok уже у вісім-дев’ять років. До закінчення університету вони переглядають мільйони коротких відео — і прочитують зовсім мало книжок. А дедалі більше цих відео створюватиме штучний інтелект.

Уявіть, що людство раптом відрізали від усього, чого воно будь-коли навчилося. Це досить страшно, каже Гайдт.

Чому Гайдт вимагає саме вікової межі для соцмереж

Звідси його тверда позиція: треба просто встановити мінімальний вік для соцмереж. І не торгуватися.

Гайдт не вірить у компроміси на кшталт кращого фільтрування контенту. Навіть якщо прибрати 99% відео про самогубства чи відсіяти 99% сексуальних хижаків — цього замало. Соцмережі, переконаний він, за своєю природою — заняття для дорослих.

Дітям треба опанувати основи і засвоїти свою культуру. Їм треба знайомитися з людьми зі своєї спільноти, брати з них приклад і спілкуватися з ними. А соцмережі впливають на розвиток людини безліччю способів — і майже всі вони погані.

«Тривожне покоління»: великий успіх чи крапля в морі?

Мунк зізнався: він був певен, що «Тривожне покоління» стане успішним. Але не уявляв, що аж настільки. Можливо, це найпопулярніша нехудожня книжка останніх трьох-чотирьох років — чи принаймні одна з трьох-п’яти найпопулярніших. Вона роками не сходить зі списку бестселерів The New York Times. І вплинула не лише на громадську думку, а й на політичні рішення.

Але водночас хвиля соцмереж лише наростає. Діти дедалі більше залежать від TikTok і коротких відео. Дитинство, сповнене живих ігор, поступається цифровому. Тож чи не крапля в морі всі ці зусилля?

Гайдт категорично не погодився. Прогрес, каже він, надзвичайний. І пояснив чому, порівнявши боротьбу з кількома полями битви.

Чотири правила, які допомагають вибратися з пастки соцмереж

Спершу психолог нагадав про чотири норми, які запропонував у «Тривожному поколінні». Їх легше зрозуміти, якщо побачити суть проблеми: це пастка колективної дії.

Діти сидять у соцмережах не тому, що хочуть, а тому, що там усі інші. Вийти поодинці не можна — залишишся сам. Це як на концерті: щойно передні ряди встали, решта теж мусить підвестися, інакше нічого не побачить. А сісти можна лише всім разом.

Тож Гайдт пропонує чотири спільні правила:

  • Жодного смартфона до старшої школи. До того — кнопковий телефон, а в молодших класах — навіть стаціонарний.
  • Жодних соцмереж до 16 років. Спілкуватися онлайн можна безліччю інших способів — без платформи, алгоритм якої висмоктує увагу.
  • Школи без телефонів. Гайдт називає це очевидним рішенням: немає жодної причини, щоб діти тримали телефони при собі й дивилися в них у шкільний час.
  • Більше самостійності, вільної гри і відповідальності в реальному світі. Це ідея так званого вільного дитинства (free-range kids).

Найлегше запровадити третє правило — а з рештою значно складніше. Заборонити телефони можна рішенням школи, шкільного округу чи штату. Загальноамериканського закону тут немає і бути не може.

Хто в США береже дітей від соцмереж: губернатори, а не Конгрес

Коли Гайдт писав книжку, то не чекав допомоги від влади. Конгрес США, на його думку, зламаний. А компанія Meta, за його словами, контролює Палату представників завдяки великим пожертвам одній із партій.

Розмову записували в день виборів у США, і Гайдт припустив, що після них ситуація може змінитися. Але досі, за його словами, Конгрес ніколи не зробив жодного кроку, щоб захистити дітей в інтернеті. Жодного.

Зате губернатори штатів стали для нього приємною несподіванкою. Більшість із них, каже Гайдт, виявилися чудовими — і майже всі мають дітей. За його спостереженнями, політики взагалі здебільшого сімейні люди, які хочуть зробити світ кращим. Губернатори взялися до справи без жодного поділу на «червоні» й «сині» штати — тобто республіканські і демократичні.

Те саме відбувається і в інших країнах. Наприклад, Бразилія впоралася ще 2024 року. Кілька матерів прочитали книжку, об’єдналися і до кінця року домоглися ухвалення закону в національному конгресі.

Школи без телефонів: перемога, яка прийшла блискавично

Перше поле битви — школи без телефонів. Гайдт порівняв перемогу на ньому з операцією «Буря в пустелі» 1991 року. Тоді міжнародна коаліція на чолі зі США за лічені тижні вибила армію Іраку з Кувейту.

Мунк пожартував, що порівнювати свій хрестовий похід з війною в Іраку — не найкраща ідея. Гайдт уточнив: ідеться саме про першу війну в Іраку, яка завершилася стрімким і блискучим успіхом.

Чи покращилися оцінки? Тут результати різні: одні дослідження показують зростання, інші — ні. Але Гайдт нагадує: успішність завжди реагує на зміни із запізненням.

Натомість учителі в захваті, і самим учням теж подобається. Діти Гайдта ходять до державних шкіл Нью-Йорка. Минулого вересня, лише через два тижні після запровадження заборони, донька сказала йому: тату, на обідніх перервах стало значно краще. Діти розмовляють між собою, вигадують ігри, грають у карти.

Гайдт каже, що чує таке звідусіль. І це доводить: змінити щось таки можливо. На цьому полі, за його словами, перемога повна, а справжніх супротивників немає.

Соцмережі з 16 років: що відбувається в Австралії, США і ЄС

Друге поле битви — не пускати дітей у соцмережі хоча б до 16 років. Кілька американських штатів уже ухвалили такі закони. Флорида зробила це ще до виходу «Тривожного покоління». Але всі ці закони застрягли в судах і поки не діють.

Австралія ж свій закон запровадила. Спершу його виконували дуже м’яко: перевіряти вік мала не держава, а самі платформи. І, як неважко здогадатися, вони мало що зробили.

Meta та інші компанії поширюють думку, що закон провалився: мовляв, бачите, діти досі в соцмережах. Гайдт відповідає: ну звісно, досі. Але тепер влада може сказати десятьом платформам: ви впоралися погано, ось вам штраф, працюйте краще.

Технології перевірки віку швидко вдосконалюються, тож, на думку Гайдта, це спрацює. Потрібен лише час. Багато країн уже йдуть слідом за Австралією. Це масштабні зміни на рівні цілих держав — уже в десятку країн. Європейський Союз теж нещодавно пообіцяв діяти. Там ще сперечаються, чи дозволяти виняток за згодою батьків і чи знижувати межу до 14 років. Але, каже Гайдт, це станеться.

Він переконаний: ще пару років — і ця битва буде виграна. А за десять років люди дивуватимуться: як узагалі можна було дозволяти восьмирічним дітям спілкуватися з незнайомцями в TikTok і Snapchat? Це ж цілковите божевілля.

Діти з планшетами і комп’ютери в класах

Відкласти перший смартфон — теж дуже складно. І тут Гайдт не хоче жодних законів: він проти того, щоб Конгрес забороняв давати десятирічній дитині смартфон. Але суспільні звички, каже він, змінюються.

Особливо тривожать Гайдта так звані «планшетні немовлята» — діти, яким дали планшет мало не з першого року життя. Таке дуже поширене, особливо в родинах із нижчим рівнем освіти. Тут, на жаль, чітко видно класовий розрив. Такі діти приходять у дитсадок із затримкою мовлення і проблемами поведінки. Схоже, їхній мозок розвивається інакше. Це дуже серйозно, і діяти треба негайно.

Коли 2024 року вийшла книжка, Гайдту часто казали: потяг пішов, уже пізно, технології нікуди не дінуться, дітям жити в цьому світі, тож хай звикають. Панували покора і безнадія. Тепер, за його словами, їх немає. Стало ясно: якщо діяти разом, можна багато чого досягти. Тим паче що тема, на щастя, досі не стала партійною — це питання батьків і дітей.

Тож Гайдт налаштований оптимістично. Він вірить у перемогу над соцмережами — і над освітніми технологіями: комп’ютери, на його думку, мають зникнути зі шкільних класів. Викладачі університетів по всій країні вже масово забороняють ноутбуки на заняттях. Студенти не можуть вчитися, коли на парті лежить пристрій для розваг на всі випадки. То як мають вчитися першокласники з комп’ютером перед носом?

Втім, штучний інтелект — це, за словами Гайдта, цілком новий і значно більший клубок проблем.

Чи не постраждає свобода слова від заборони соцмереж для дітей?

Мунк зауважив: про те, наскільки переконливі наукові докази, точиться окрема суперечка, і її варто обговорити іншим разом. За кілька днів до розмови він розбирав уривки з «Тривожного покоління» зі студентами школи державного управління. І пропонував їм подивитися на проблему очима політика. Даних завжди бракує, і рішення доводиться ухвалювати ніби в тумані.

Він навів приклад. Уявіть, що з’явився новий наркотик. Є серйозні підстави вважати, що він шкодить мозку, хоча деякі розумні люди сумніваються. Дивно було б 20 років чекати залізних доказів, поки мільйони людей стануть залежними. Але, щоб вирішити, чи забороняти щось, треба зважити, що люди втратять. Без розважальних наркотиків цілком можна жити — тож втрачають небагато.

Щодо телефонів у школах Мунк не вагається. Яка шкода від того, що діти не носитимуть телефон у кишені з восьмої ранку до четвертої дня? Навіть якщо виявиться, що Гайдт неправильно прочитав дані, а праві його опоненти, — у чому Мунк не впевнений, — шкоди не буде. А от щодо заборони соцмереж до 16 років він вагається.

Гайдт одразу запитав: а що саме діти втрачають? Чого їм бракуватиме в решті інтернету?

Мунк відповів: свободи слова. Щоб отримати доступ до багатьох матеріалів, доводиться доводити, що тобі вже є 16. Тобто значна частина інтернету закрита, доки не розкриєш державі свою особу.

Чому перевірка віку — не те саме, що встановлення особи

Гайдт заперечив і пояснив кілька речей.

По-перше, австралійський закон не забороняє контент. Підлітки й далі можуть шукати на YouTube будь-що — навіть найнебезпечніші теми. Закон регулює інше: з якого віку можна погодитися з умовами користування і вступити в комерційні стосунки з корпорацією.

А корпорація, за словами Гайдта, по суті каже дитині: ми забираємо всі твої дані, нам належить усе, що ти створиш, батьки тут нічого не вирішують. І їй байдуже, що тобі дев’ять, — головне, щоб ти написав, що тобі 13. Діти не можуть підписувати договори, тож чому б не підняти цю межу хоча б до 16?

Різниця відчутна. Якщо дівчинка шукає поради щодо дієти, вона знайде інформацію. Але не буде алгоритму, який тижнями вивчатиме її і поступово підсуне контент про розлади харчової поведінки. А обмеження на Snapchat чи Instagram — це вже рішення самих платформ.

По-друге, думка, що без розкриття своєї особи державі не обійтися, — міф. Ці закони не про встановлення особи. Австралійський закон прямо покладає перевірку віку на платформи. І забороняє робити це лише через запит державного посвідчення.

Звісно, якщо купуєш онлайн алкоголь чи ліки, доводиться показати посвідчення водія. Це один зі способів, але так ти розкриваєш про себе чимало.

Гайдт навів приклад із порносайтом Pornhub. Там, за його словами, завжди казали: нам не потрібні імена, нам треба знати лише, чи людина достатньо доросла. Найкраще — перевірка через сам пристрій. Саме таку систему зараз запроваджують Apple і Google.

Як це працює? Ці компанії вже знають ваш вік, і ви їм довіряєте. Для підтвердження можна завантажити до них посвідчення водія. Коли ви заходите на сайт із віковим обмеженням, він не питає адреси чи дати народження. Він отримує лише сигнал: так чи ні, вік підходить.

Це схоже на охоронця в клубі, якому показують не паспорт, а лише зелене світло. Ваших даних він не бачить. Перевірка віку — це не встановлення особи, наголошує Гайдт. А протилежне, за його словами, просувають критики законів — і це просто неправда.

Чому британський приклад насторожує навіть Гайдта

Мунк навів приклад зі свого оточення. Можливо, частково так сталося тому, що платформи не найкраще виконують нові правила. Кілька членів його команди живуть у Великій Британії, зокрема продюсерка подкасту. Щоб прочитати робочі повідомлення на платформі Substack, їй довелося завантажити своє посвідчення особи. Для користувачів із британською IP-адресою там тепер таке правило.

Гайдт відповів, що такого не підтримує і виступає проти. Він нагадав, що обидва вони дбають про свободу слова і дружать із Грегом Лукіаноффом. Британія, на думку Гайдта, — окремий випадок: там усе запровадили погано, і, каже він, людей навіть садять за ґрати за твіти.

Гайдт визнає: уряд справді може використати цю тему, щоб контролювати контент і карати за нього. Тому він і його команда весь час наполягають: не регулюйте контент. Будь-які обмеження контенту зачіпають свободу слова.

Винятки, на думку Гайдта, — лише кілька дуже вузьких категорій, які й так заборонені, наприклад матеріали сексуального насильства над дітьми. А от заборона контенту, що розпалює ненависть, неминуче призведе до цензури. Бо як узагалі визначити, що саме це таке?

Тож Гайдт виступає і проти обмежень контенту, і проти обов’язкових методів перевірки, які розкривають особу. Достатньо знати вік — і способів дізнатися саме його стає дедалі більше.

Мунк погодився: спершу методи перевірки віку можуть бути грубими, але згодом з’являться кращі. А уряд, який хоче регулювати контент, знайде привід у будь-якому разі. Тож якщо ти чітко виступаєш проти цензури, ризик таких зловживань — не аргумент проти вікових обмежень.

Чому залишати все як є — не варіант

Наостанок Гайдт навів аргумент, якого, за його словами, раніше не висловлював. Австралія робить щось велике і нове. Так, на шляху є перешкоди. Але нинішній стан речей, переконаний він, жахливий.

На думку психолога, зараз руйнується ціле покоління. Страждає не лише його психічне здоров’я, а й освіта. Міжнародне тестування PISA фіксує падіння навичок читання в усьому світі. Тож ніхто не може сказати: залишмо все як є.

Якщо хтось має іншу ідею, ніж вікові обмеження, — Гайдт готовий її обговорити. Як і будь-яку ідею, що прибере проблеми, закладені, на його думку, в саму природу соцмереж. Але діяти треба — і масштабно.

У другій частині розмови, доступній лише передплатникам Persuasion, Гайдт і Мунк обговорюють, чи посилить штучний інтелект шкоду від соцмереж і як жити змістовно в цифрову епоху. А також — нещодавні повідомлення про те, що працівники Meta обговорювали, як зашкодити репутації самого Гайдта.

Раніше ми писали

Автор
Будда, стоїки і смартфони: Джонатан Гайдт про щастя
Андрій Миколайчук
Журналіст kyiv.news

Медіаменеджер і автор-фрілансер з 1991 року. Займається креативним продакшном та розвитком медіа.

Усі статті автора →

Наші проєкти

Безкоштовні медіа й сервіси для мешканців міст

🛡️Стоп паніка

Перевіряємо чутки, що ширяться київськими Telegram-каналами, і показуємо, що підтвердилося, а що — ні. Зведення двічі на день.

Медіа
Сервіси для киян
Незабаром
  • Мережа міських медіаскороДніпро, Вінниця, Тернопіль, Хмельницький
Усі сервіси «Пульс міста» →