Що Росія зруйнувала в ніч на 24 травня

Анна Бондар каже, що остання атака відрізнялася від попередніх: під удар потрапило незвично багато громадських будівель. Серед них — кілька музеїв, театри, Київська опера, виші, школи й дитячі садки. «Декілька музеїв, театри, київська опера, вищі навчальні заклади, школи, дитячі садочки. Десь близько 15 громадських будівель були знищені», — перелічує депутатка.

Особливо болісна втрата — на Подолі, де майже знищена колекція музею Чорнобиля. Це не просто влучання і пожежа: вогонь забрав експозицію, яка відкрилася лише місяць тому, а також значну частину фондів. За словами Бондар, складається враження, ніби культурні об’єкти били прицільно.

Хто платитиме за відновлення

Тут механізми різні. Для житла в Україні працює державна програма «єВідновлення», яка дає кошти на купівлю житла або ремонт пошкодженого. Київ також додає власну фінансову допомогу — зокрема на оренду житла, поки відновлюють пошкоджене, та одноразові виплати.

А от із громадськими будівлями складніше: фінансування для ремонту шукатиме кожен балансоутримач самостійно. Бондар сподівається на грантові організації та фонди, які можуть дати кошти на відновлення пошкоджених Росією об’єктів культурної спадщини.

Чому Київ забудовують хаотично

Корінь проблеми — у документах. У столиці, за словами Бондар, склалася справжня політична криза з містобудівною документацією: немає жодного документа, легітимного в очах киян. Чинний генплан сильно розбалансований, бо з 2006 року кілька тисяч земельних ділянок видали під забудову всупереч його положенням.

Така документація — не «творчість архітектора», а точний розрахунок: скільки житла, зелених зон, доріг і робочих місць має припадати на мешканців. Коли цей баланс ламають, документ перестає працювати. При цьому досі не ухвалені ні історико-архітектурний опорний план, ні зонування центру, ні сам генплан.

Що захищає старі будинки (майже нічого)

Тут ховається ключова проблема. У 2020 році правками до закону про охорону культурної спадщини з-під захисту фактично вивели величезний пласт цінної історичної забудови. Під охороною лишилися тільки пам’ятки — об’єкти з Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

А цінна історична забудова — це те «тло», на якому розкривається будь-яка пам’ятка, пояснює Бондар. На типовій подільській вулиці може бути лише дві пам’ятки, а решта — традиційна забудова кінця XIX — початку XX століття, яка й створює дух Подолу. «І вона не захищена», — констатує депутатка. Саме тому за кілька років після тих змін почалося масове знищення таких будинків.

Як закон має це виправити

Бондар — співавторка законопроєкту, який повертає захист цінній історичній забудові. Ідея проста: орган місцевого самоврядування через органи охорони культурної спадщини після фахового й громадського обговорення затверджує переліки таких об’єктів і правила поводження з ними.

Для одного будинку це може бути збереження фасаду й об’ємно-просторової структури, для іншого — фасаду й даху, а десь дозволять надбудувати мансардний поверх. Так інвестор одразу знає, що можна, а що ні — і вже не зможе знести будівлю під приводом реконструкції. На думку депутатки, це зніме інвестиційні ризики, зменшить кількість протестів і збереже традиційне середовище історичних місць.

Покарання за руйнування теж потребує посилення. Нині, зауважує Бондар, знесення цінної забудови — це не кримінальна відповідальність, а мізерні штрафи, малі навіть для юридичних осіб.

Чому архітектори створюють «негарні речі»

Відповідь — у структурі ринку. У світі майже 90% архітектурних бюро — невеликі майстерні на 5–15 фахівців, названі іменем архітектора, який ризикує власною репутацією з кожним об’єктом. На зламі XX–XXI століть в Україні з’явилися девелопери з власними проєктними відділами, де працюють, як висловлюється Бондар, «no-name архітектори».

Тоді репутацію несе вже забудовник, а не автор. Найманий архітектор залежить від зарплати й думки роботодавця, тож він менш принциповий, ніж вільний фахівець. Звідси й результат, який дратує містян.

Як зробити, щоб голос мешканців чули

Головний проєкт Бондар у Раді — розробка Містобудівного кодексу. У його першому розділі публічну участь у містобудуванні закладають як основоположний принцип. «Наші воїни повернуться з війни, в них теж буде запит на справедливість. Якщо ми не будемо чути мешканців, шансів на баланс інтересів просто не буде», — наголошує депутатка.

За орієнтир беруть досвід Нью-Йорка, де всі обговорення відбуваються на дуже ранній стадії, а квартальні комітети є обов’язковими учасниками слухань — без їхнього протоколу процедура не рухається. Головна теза Бондар проста: «Коли стоїть зелений паркан, це пізно». Замість того щоб «вмонтовувати» протести, треба створити умови, за яких до згоди доходять ще на етапі планування.

Чому це важливо знати

Доля історичного Києва вирішується не на будмайданчиках, а в документах, які більшість містян ніколи не бачить. Поки місто живе без легітимного генплану й без захисту рядової історичної забудови, кожна стара кам’яниця на Подолі залишається вразливою — і для забудовника, і для вогню. Нові правила, про які говорить Бондар, мають дати киянам реальний інструмент впливу на те, яким буде їхнє місто після війни.

Джерело: допис Національної спілки архітекторів України; відеоінтерв’ю проєкту «Києве мій» громадської ініціативи «Голка».