Удари вбили аятолу, але хто прийде до влади — відкрите питання

Два кроки до зміни режиму — і де Іран застряг

Будь-яка успішна зміна режиму передбачає два послідовні кроки: повалення влади, що втратила легітимність, і встановлення нової, яку суспільство визнає. Удари, що ліквідували Хаменеї разом із десятками вищих керівників за одну операцію, вражаюче реалізували перший крок. Але залишки Корпусу вартових ісламської революції та теократична структура, побудована навколо принципу правління верховного ісламського юриста, ще тримаються й вже шукають наступника.

Паралельно розрізнені реформістські сили намагаються згуртуватися — щоб заповнити вакуум влади. Наскільки їм це вдасться, значною мірою визначить, чи перетвориться Іран на державу з поміркованим керівництвом, чи застрягне в затяжному хаосі та внутрішніх репресіях.

Реформісти є — але з ними є проблема

Серед потенційних лідерів постреволюційного Ірану двоє виділяються особливо. Колишній президент Хасан Рухані роками відстоював розширення простору для громадянського суспільства — але в межах системи клерикального управління. Це робить його «лояльною опозицією» в очах частини еліти, але не реальним агентом змін.

Колишній прем’єр-міністр Мір Хосейн Мусаві пішов значно далі. Він не є кліриком і відкрито заявив, що легітимність режиму безповоротно вичерпалась після жорстокого придушення протестного руху. У заяві, яку вдалося передати з-під домашнього арешту під час кривавих подій у січні, коли загинули тисячі протестувальників, Мусаві закликав до конституційного референдуму й проголосив кінець Ісламської республіки.

Проблема — в тому, звідки приходить підтримка. Обидва діячі є переконаними іранськими патріотами і публічно виступали проти іноземного втручання. Якщо вони прийдуть до влади під патронатом Вашингтона й Тель-Авіва, накопичена роками легітимність обнулиться. А залишки революційного апарату — єдина на сьогодні організована озброєна сила в країні — отримають козир у боротьбі за владу.

«Трамп прорахувався»

Джерело в іранських реформістських колах, на яке посилається Ґарделс, оцінює ситуацію прямолінійно: американська адміністрація розраховувала, що бомбардування змусять противників режиму стати союзниками атакуючих. Цього не сталося й не станеться. Чим більше іранських міст руйнується і чим більше гинуть мирні жителі — тим більше опозиція змушена або мовчати, або повертатися до підтримки режиму.

Цю логіку підтверджує й ширший іранський контекст. Перший президент Ісламської республіки Абольхасан Банісадр — відсторонений від влади ще на початку 1980-х — неодноразово наголошував: революція 1979 року мала насамперед націоналістичний характер, але була захоплена краще організованими клириками. Національний суверенітет залишається рушійною силою іранської ідентичності навіть для тих, хто ненавидить теократію. В країні з населенням 90 мільйонів на кожного, хто святкує падіння Хаменеї, припадає інший — для кого іноземний мандат є неприйнятним.

Хто насправді виграє від цієї війни

На глобальній арені іранська кампанія відверто вигідна Китаю та Росії — навіть попри те, що жодна з них не здатна реально протидіяти американській проєкції сили. Максимум, на що вони здатні, — протести в Раді безпеки ООН.

Але стратегічна вигода для обох цілком реальна. Китай здійснив свій найпотужніший технологічний та військовий ривок саме в десятиліття, коли США були поглинуті войнами в Афганістані та Іраку. Нова близькосхідна авантюра повторює ту саму логіку: американська увага, ресурси і воля відволікаються — від Індо-Тихоокеанського регіону і від України.

Урок, який Північна Корея виносить із ситуації, прямолінійний: лише ядерна зброя надійно захищає від американського втручання.

Міністр оборони США Піт Геґсет публічно оголосив, що іранська операція — це не повторення іракського сценарію. Але ця впевненість нагадує запевнення адміністрації Буша перед вторгненням 2003 року про «легку прогулянку» — і передчасне оголошення «місії виконано».

Чому це важливо знати

Для України іранський конфлікт — не абстрактна геополітика, а безпосередня загроза. Кожна американська ракета, витрачена на Близькому Сході, кожна година уваги Вашингтона, поглинена новим фронтом, — це реальне послаблення підтримки, яка безпосередньо впливає на хід війни на сході. Якщо США застрягнуть у затяжному конфлікті з Іраном, Росія отримає стратегічний перепочинок. А Північна Корея зміцниться у переконанні, що ядерна зброя — єдина надійна гарантія виживання.