Занедбане мистецтво Києва: чому мозаїки та скульптури рятують волонтери, а не місто
У Києві дедалі частіше мистецькі об’єкти радянської доби — мозаїки, скульптури, фонтани — очищають, відновлюють і рятують не муніципальні служби, а самі мешканці та мистецькі ініціативи. Про те, чому так відбувається, детально розповіло видання «Хмарочос». Причини цього явища — структурна байдужість, відсутність чітких інструкцій, неоформлений баланс, дефіцит знань і ресурсів у комунальних установ. Тим часом активісти доводять: ці твори не лише варті збереження, а й становлять унікальну частину культурної ідентичності міста.
Хто і чому бере ініціативу на себе
Реставраційні акції, як-от «Києве, мій», виникають з особистої ініціативи художників, містознавців або активістів, які бачать втрату мистецької спадщини на власні очі. Так, художниця Інга Леві з Юлією Мельник ініціювали очищення наївної мозаїки на Березняках після того, як частину з неї просто зафарбували.
Активіст Роман Ткаченко організував відновлення мозаїки Ірини Перової на спортклубі «Рубін», а на Троєщині небайдужі мешканці з професійною підтримкою компанії Kärcher очищували скульптури Ернеста Коткова. Ініціативи підтримують мисткині як Ельміра Еттінгер, яка веде системну дослідницьку й практичну роботу з монументальним мистецтвом.
Чому цим не займається місто
За словами Інги Леві, ключова проблема — в управлінському вакуумі. Більшість арт-об’єктів не мають балансоутримувача або перебувають на територіях установ (наприклад, дитячих садків), де персонал не має ні знань, ні технічних можливостей для фахового догляду. Бракує інструкцій: що робити з мозаїкою, коли вона починає осипатись? Куди звертатися? Як оформити облік?
На рівні профільних установ бракує кадрів для оцифрування та систематизації об’єктів. Як наслідок — невидимість цих творів у правовому та бюджетному полі.
Чи варті ці твори зусиль?
Так. Вони унікальні. Як наголошують самі активісти, українське монументальне мистецтво радянської доби — це не про ідеологічну пропаганду, а про естетику, поетику, народні мотиви та художні експерименти. Багато з цих творів — ручної роботи, зроблені з любов’ю і майстерністю, що перевершує сучасне типове оздоблення. Їх збереження — це збереження пам’яті, спадкоємності та поваги до історії міста.
Наслідки байдужості
Нехтування мистецтвом веде до його руйнації. Скульптура «Казка» Муравйової роками фарбувалась поверх кераміки — задля «легкого догляду», що лише прискорювало знищення. «Ніч Купала» — та сама авторка — втратила частину плитки. Мозаїки біля метро «Печерська» ховали за вивісками, прибудовами, оголошеннями.
Це не лише естетичні втрати. Це — втрата зв’язку з містом, його обличчям, атмосферою. Простори без мистецтва стають візуально агресивними — усе покрито рекламою, плиткою «під старовину», склоблоками й барвистим пластиком.
Чому це важливо знати
Відновлення публічного мистецтва — це не «прикраса». Це спосіб повернення міського простору його мешканцям, збереження культурної спадщини та щоденне нагадування про цінність краси й турботи. У кожній мозаїці та скульптурі — сліди праці, історії, часу. Волонтери доводять: навіть без бюджету й рішень згори мистецтво можна рятувати — але суспільство має усвідомити, що ці зусилля не мають бути винятком, а мають стати правилом.
