Пекін святкує капітуляцію, про яку Тайвань хотів би забути
За словами державного агентства «Сіньхуа», новий пам’ятний день «підкреслить незаперечний факт, що Тайвань є частиною Китаю» та «зміцнить відданість міжнародної спільноти принципу одного Китаю». У суботу Пекін проведе урочисті заходи, запросивши на них представників з Тайваню. Влада острова застерегла громадян не їхати — щоб не ставати інструментом китайської пропаганди.
Напруженість навколо Тайваню зростає з минулого року, коли президентом обрали Вільяма Лая з Демократичної прогресивної партії, яка виступає за незалежність. Пекін називає його сепаратистом і посилює тиск: військові навчання біля берегів острова стали регулярними, риторика — жорсткішою.
Але справжня загроза не в навчаннях китайської армії. Вона — у прецеденті, створеному 54 роки тому.
25 жовтня 1971: день, коли світ відвернувся від Тайваню
25 жовтня 1971 року Генеральна асамблея ООН ухвалила резолюцію № 2758, якою визнала уряд Китайської Народної Республіки єдиним законним представником Китаю в Організації Об’єднаних Націй. Цим рішенням Тайвань — формально Республіка Китай — втратив право на представництво в ООН, включно з постійним місцем у Раді Безпеки та правом вето.
Це не була технічна зміна «облікових даних» чи рутинна процедура зміни уряду. Це було вигнання держави-засновниці ООН, яка воювала проти країн Осі з першого дня японського вторгнення 1937 року. З 1945 року Республіка Китай залишалася непохитним союзником США — відправляла військових до В’єтнаму, дозволила розмістити на своїй території 20 тисяч американських солдатів і тактичну ядерну зброю.
І саме цього союзника замінили на комуністичну диктатуру, яка уникала боїв проти Японії, у 1971 році перебувала в розпалі Культурної революції і встигла вбити мільйони власних громадян та десятки тисяч американців у Кореї й В’єтнамі.
Механізм виключення виявився приголомшливо простим. Не потрібна одностайність Ради безпеки ООН. Не потрібна складна юридична процедура. Достатньо простої більшості в Генеральній асамблеї — політичної волі, а не правових підстав. Коли ця воля виявилася, навіть постійне членство в Радбезі з правом вето не врятувало.
США могли скористатися своїм правом вето, щоб запобігти заміні Тайваню. Але цього не зробили. Як сказав Чан Кайші одному з посланців Ніксона: «Якщо Республіка Китай одного дня покине ООН, світ знатиме, що її вигнали не комуністи, а Сполучені Штати».
Ніксон і Кіссінджер: як США здали союзника заради Пекіну
Вигнання Тайваню з ООН не було випадковістю чи несподіваною поразкою в дипломатичній грі. Це був запланований результат таємної політики, яку президент Річард Ніксон та його радник з національної безпеки Генрі Кіссінджер проводили щонайменше з січня 1970 року.
20 січня 1970 року в Варшаві відбулася зустріч, яка назавжди змінила долю Тайваню. Американський посол Волтер Стоссел заявив китайському послу Лею Яну, що США
«не підтримуватимуть і фактично виступатимуть проти будь-яких наступальних військових дій з боку Тайваню проти материка».
Більше того — Вашингтон
«готовий погодитися з врегулюванням шляхом переговорів між Пекіном та Тайбеєм».
Про цю розмову Тайвань не повідомили. Її приховали навіть від більшої частини американського уряду — Держдепартамент та ЦРУ дізналися про масштаби зради набагато пізніше.
Іронія в тому, що саме Ніксон — людина, яка збудував кар’єру на боротьбі з комуністами у 1950-х, підтримував генерала Макартура під час Корейської війни у планах використати війська Чан Кайші проти материкового Китаю — до 1965 року різко змінив позицію. Він дійшов висновку: США не мають вибору — треба налагоджувати відносини з комуністичним Китаєм. До інавгурації у січні 1969-го він став одержимий цією ідеєю.
Популярний міф «лише Ніксон міг поїхати до Китаю» — брехня. Розсекречені стенограми Білого дому розкривають: напередодні візиту до Пекіну в лютому 1972-го Ніксона турбувало не як налагодити відносини з комуністами, а як не дозволити комусь іншому випередити його. Найбільше він боявся, що хтось із Конгресу приїде першим.
Вирішив просто і цинічно: попросив нових друзів з Компартії Китаю заборонити візити інших американських політиків, доки не прибуде він сам. Китайці охоче погодилися.
Липень 1971: розпродаж у Пекіні
У липні 1971 року Кіссінджер таємно прилетів до Пекіна. Те, що сталося під час переговорів з прем’єр-міністром Чжоу Еньлаєм, залишалося таємницею десятиліттями. Коли стенограми нарешті розсекретили — вони шокували.
Першого ж дня Кіссінджер віддав Пекіну більше, ніж китайці очікували.
Список поступок вражає:
- Виведення американських військ з Тайваню: дві третини після закінчення В’єтнамської війни, решта поступово в міру «покращення відносин»
- Жодних вимог до Пекіну відмовитися від застосування сили проти Тайваню. Більше того — заява, що це «не буде головною перешкодою між нами»
- Відмова від політики «двох Китаїв» або «одного Китаю і одного Тайваню»
- Заборона підтримки незалежності Тайваню будь-ким в американському уряді — під особистим контролем Кіссінджера
- Припинення таємних операцій ЦРУ та розвідувальної діяльності з території Тайваню
Другого дня поступок стало ще більше. США не даватимуть Чан Кайші жодної допомоги для удару по материку — таке починання стане просто неможливим. Америка підтримає вступ Китаю до ООН, хоча й спробує зберегти місце для Тайваню — але коли Чжоу заперечив, Кіссінджер одразу заспокоїв: це лише формальність, «необхідний, але не постійний захід».
І наостанок пообіцяв «рішуче виступати проти будь-якої японської військової присутності на Тайвані».
Найдивовижнішим у цій історії залишається те, що Кіссінджер не розумів, що робить. Він послідовно вважав питання Тайваню перебільшеним його радниками та академічними експертами. Для нього це було несуттєво порівняно з «великою грою» — отриманням китайської підтримки проти Радянського Союзу. Навіть після поїздки до Пекіну Кіссінджер говорив колишньому дипломату Джону Сервісу, що китайці «несерйозно ставляться до Тайваню», просто використовують його як «козир для торгу».
Але комуністи були «смертельно» серйозні. Вони пішли з липневої зустрічі 1971 року з переконанням, що «їхня найзаповітніша мета досягнута»: американці не стоятимуть на заваді. Тайвань буде їхнім. Це лише питання часу.
Фіаско в ООН: коли Америка не захистила свого союзника
15 липня 1971 року Ніксон у телевізійному зверненні розкрив таємну поїздку Кіссінджера та оголосив, що сам відвідає Китай у 1972 році. Ієрархія інформування виявилася красномовною: радянський посол Анатолій Добринін дізнався про це за 12 годин до трансляції. Уряд Тайваню — за 30 хвилин.
Вашингтон практично не докладав зусиль тримати Тайвань у курсі подій, не кажучи вже про заспокоєння. Єдиний момент, коли американці нервово глянули в бік острова, стався в серпні 1971-го: з’явилися побоювання, що Чан Кайші може вчинити щось провокаційне на узбережжі материка, щоб зірвати візит Ніксона. Але старий генералісимус не став грати в цю гру.
10 жовтня 1971 року Ніксон відправив до Тайбея тодішнього губернатора Каліфорнії Рональда Рейгана — нібито пояснити, чим займався Кіссінджер. Чан Кайші залишався незворушним протягом усієї зустрічі. Старий воїн розумів: Рейгана відправили з тієї ж причини, з якої раніше використовували віцепрезидента Спіро Агню — обидва були відомі як непохитні прихильники Тайваню, яких Ніксон міг повністю відмежувати в разі потреби. Жоден з них не мав реального впливу на політику. І Ніксон особисто не високо їх цінував.
25 жовтня 1971 року Тайвань виключили з ООН. Перший рубіж зради було пройдено.
Посол США в ООН Джордж Буш-старший намагався протягнути компромісну формулу: допустити червоний Китай до ООН і віддати йому місце в Раді безпеки, але зберегти Тайвань як члена Генасамблеї. План провалився з тріском.
По-перше, ні Пекін, ні Тайбей не погоджувалися з ідеєю подвійного представництва — кожен наполягав, що він єдиний законний представник усього Китаю.
По-друге, більшість держав-членів ООН відкидали саму ідею «виключення» держави-члена, побоюючись створити небезпечний прецедент. Арабські країни прямо заявляли: сьогодні Тайвань, завтра — Ізраїль.
До моменту голосування Тайвань, зрозумівши безвихідь, де-факто почав підтримувати американський «компроміс» — тихо лобіював через свої посольства, хоча публічно цього не визнавав. Але було пізно.
Кіссінджер прилетів до Пекіну за день до голосування в ООН. Від’їхав наступного дня. Останні шанси Тайваню згоріли.
Це не була випадковість у графіку. Кіссінджер взагалі не вірив у «подвійне представництво» — вважав це «приреченою арьєргардною акцією» Держдепартаменту. І не хотів, щоб вона спрацювала. Пекін був категорично проти Тайваню в ООН. Кіссінджер слухався Пекіну, а не Вашингтону.
Він міг перенести візит на тиждень раніше чи пізніше. Міг не ставити адміністрацію в незручне становище. Однак цього не зробив. Навпаки — своєю появою в китайській столиці в день голосування він чітко показав світу: Америка вибрала Мао, а не Чан Кайші.
Сигнал прийняли всі.
25 жовтня 1971 року Тайвань вигнали з ООН. Ніксон потім заспокоював себе:
«ООН все одно нічого не вирішує».
Кіссінджер себе не заспокоював — докорів сумління не мав. Він усе зробив навмисно.
Кіссінджер керував зовнішньою політикою через таємні канали, брехню, обман та залякування. Він прослуховував телефони навіть колег у Держдепі. Для нього норми та інституції були витратним матеріалом у великій грі.
Ціна реалполітики
Реалполітика на папері виглядала елегантно. На землі вона вбивала.
Кіссінджер називав це «меншим злом» заради «великої гри». Насправді це була підтримка брутального режиму в Пакистані, який влаштував масові вбивства у Бенгалії. Військовий переворот проти демократично обраного уряду Чилі в 1973-му. Таємні бомбардування Камбоджі, які вбили сотні тисяч цивільних.
У 2016 році Барак Обама сказав просто: «Бомби часів Кіссінджера досі відривають ноги дітям. Яким чином ця стратегія просувала наші інтереси?»
Прецедент, який може повторитися
Китайський сценарій 1971 року — це прецедент, який можна повторити. 25 жовтня 1971 року Генеральна асамблея ООН продемонструвала, що має повноваження визначати, хто представляє певну державу, і що для цього не потрібні складні юридичні процедури чи одностайність Ради безпеки. Достатньо політичної волі та простої більшості в Генасамблеї.
Цей механізм може бути застосований і до Росії. Якщо буде визнано, що Російська Федерація не є законним продовжувачем СРСР або не виконує зобов’язань за Статутом ООН, її представництво може бути скасоване або передане іншій державі. Для цього не потрібні юридичні підстави — достатньо політичної волі.
Попри політичну чутливість, ООН у 1971 році визнала політичну і правову реальність, не залишивши за Тайванем жодного формального статусу у системі ООН. Держава-засновниця, постійний член Ради безпеки, союзник, який проливав кров у Другій світовій війні — все це не стало перешкодою, коли геополітична кон’юнктура змінилася.
Річниця вигнання Тайваню з ООН — це нагадування, що ніхто не застрахований від втрати місця, якщо втрачає довіру міжнародної спільноти.
Тайвань урятувався від найгіршого сценарію завдяки відставці Ніксона через Вотергейтський скандал у серпні 1974 року та зміні політичного клімату в США, де консервативні антикомуністи відмовилися далі підтримувати розрядку Кіссінджера. Але прецедент був створений.
Сьогодні, коли Пекін встановлює 25 жовтня днем «відновлення» Тайваню, він нагадує світу про свою перемогу 1971 року. Але він не підозрює, що нагадує і про інше: механізм, який колись використали проти Тайваню, може бути застосований проти будь-кого. Навіть проти тих, хто вважає своє місце в ООН незаперечним і вічним.
У 1971 році Чан Кайші сказав: «Світ знатиме — Тайвань вигнали не комуністи, а Америка».
Сьогодні у Трампа є можливість переписати цю сторінку. Використати той самий механізм 1971 року — але цього разу не проти союзника, а проти країни-агресора. Не на догоду диктатурі, а на захист міжнародного права.
Джерела:
