Про це стверджує історик Ларс К’єр у новій книжці «Гості, чужинці, вороги: неоднозначність гостинності в Середньовіччі» (Guests, Strangers, Aliens, Enemies: Ambiguities of Hospitality in the Middle Ages), яку він упорядкував і частково написав. Як повідомляє Northeastern University, дослідження розкриває витоки цих страхів у найдавніших історіях — від Гомера до хрестових походів, пише phys.org.

Від Гомера до «Гри престолів»: чому нас лякає зрада гостинності

К’єр, асоційований професор із Лондону, у вступі до книги наводить просту, але промовисту тезу:

«Багато наших найдавніших історій — про вбивство гостей». Від «Одіссеї» до «Гри престолів» мотив порушеного договору гостинності — як-от сумнозвісне «Червоне весілля» — досі викликає відразу, бо торкається базових людських страхів.

«Навіть якщо ми не переживаємо, що нас заріжуть сусіди на вечірці, тривога все одно є, коли переступаєш поріг, — пояснює К’єр. — Ти соціально вразливий. Чи привітають мене? Я віддаю себе в руки господаря — що з цього вийде? Така сама вразливість і коли відчиняєш двері власної домівки. Чи поводитимуться гості належно? Чи допоможуть створити гарну атмосферу? Це потужні, вразливі почуття».

«Ми налаштовані на них так само гостро, як були налаштовані в давній Греції, давньому Ізраїлі та середньовічній Європі. Тому історії про зруйновані стосунки між гостем і господарем досі можуть нас шокувати».

Довіра як основа гостинності

Разом із колегою Войтеком Єжерським з Гетеборзького університету К’єр працював над збіркою п’ять років. Видання, опубліковане видавництвом Brepols у відкритому доступі, об’єднує дев’ять академічних статей дослідників зі США та Європи, присвячених «місцям, де ідеї гостинності зазнають випробувань».

У передмові автори наголошують: «Гостинність, наскільки ми можемо її простежити, завжди була просякнута тривогою та амбівалентністю».

«Приймати когось і бути прийнятим спирається на довіру між сторонами, негласний контракт, який може зрадити будь-хто, — пишуть вони. — Історії про вбивство гостя чи господаря захоплюють нас, бо висвітлюють універсальні, непроговорені конфлікти».

Особлива зацікавленість К’єра — ситуації, де «цінності руйнуються», коли правила перестають діяти, а люди змушені переосмислювати пріоритети.

«Мені завжди були цікаві порушення правил, — каже він. — Моменти, коли системи цінностей ламаються, де з’являються складнощі, неоднозначності та невизначеність. Для мене ці переломні точки найбільш показові, бо змушують людей — і тоді, і тепер — відверто говорити, оцінювати й рефлексувати про те, що насправді важливо».

Хрестоносці між ідеалом і реальністю

У власному розділі К’єр досліджує період між Другим (1147–1149) і Третім хрестовими походами (1189–1192), коли вороги навчилися бути гостинними один до одного всупереч очікуванням своїх союзників.

Його дослідження розкриває, як у середині–наприкінці XII століття хрестоносці, які контролювали Єрусалим, мали проблеми з іміджем на Заході. Їхні прихильники почали вважати, що вони надто інтегрувалися з мусульманською більшістю та іншими християнськими сектами Святої Землі — групами, які вважалися ворогами під час кривавих боїв Першого хрестового походу.

«Люди на Заході дедалі частіше кажуть: ці люди на Сході — не ті кровожерливі супергерої з нашої уяви, — пояснює історик. — Вони дивляться на історії Першого хрестового походу та різанину в Єрусалимі й думають: “Ось це так!” Ті звірства, на жаль, прославлялися як великі приклади святого християнського насильства. А потім вони бачать реальність людей, які адаптуються політично, укладають союзи із сусідніми правителями й намагаються вижити — і це зовсім не те, чого вони очікували».

Християнські хрестоносці та їхні нащадки опинилися в «складному становищі» — між «безкомпромісними вимогами з батьківщини» та реальністю співжиття з переважно мусульманським населенням. Дослідження К’єра показує, як хрестоносці адаптувалися до місцевих реалій: деякі почали харчуватися згідно з ісламськими нормами, оскільки готували місцеві кухарі, а інші навіть дозволяли мусульманам молитися у християнських храмах.

Мусульманин у храмі тамплієрів: історія про толерантність

К’єр цитує сирійського мусульманського аристократа Усаму ібн Мункіза, який написав мемуари «Книга повчань» (близько 1183 року) про своє перебування в Єрусалимі до Третього хрестового походу.

Усама згадує, як лицарі-тамплієри дозволили йому молитися в бічній каплиці їхньої церкви в Єрусалимі. Але одного дня, коли він молився в напрямку Мекки, як заведено в мусульман, західний лицар помітив його, почав «трясти» й намагався змусити повернутися на схід — у напрямку, куди моляться християни.

За свідченням Усами, тамплієри схопили хрестоносця, викинули з церкви та вибачилися перед хронікером за його дії, пояснивши, що як новоприбулий він ніколи не бачив, щоб хтось так молився.

«Це була складна ситуація, — пояснює К’єр. — Західний хрестоносець приїхав з переконанням, що тамплієри мають ненавидіти мусульман, не виявляти жодної толерантності й постійно воювати за віру. Натомість він побачив зовсім іншу картину. Коли живеш у державах хрестоносців, доводиться шукати способи співіснування з місцевим населенням. Треба адаптуватися — і гостинність стає ключовим інструментом такої адаптації. Я досліджував, як хрестоносці балансували між цими суперечливими вимогами: ідеологічною непримиренністю з батьківщини та практичною необхідністю мирного співжиття».

Чому це важливо знати

Для української аудиторії, що переживає війну, книга К’єра стає нагадуванням: навіть у часи конфлікту людство завжди шукало способи співіснування. Ідеї довіри, тривоги, гідності та порушення морального контракту є універсальними — як для учасників хрестових походів, так і для сучасних дипломатичних чи побутових ситуацій.

Дослідження К’єра також дає змогу глибше зрозуміти механізми мирного співіснування в умовах напруги — ключову тему для України, яка змушена вести війну, але водночас будувати систему повоєнного відновлення, співжиття і партнерства. Аналіз середньовічної гостинності нагадує: справжня сила не лише в зброї, а й у здатності втримати межу між ворожістю та співжиттям.