- Як помста впливає на мозок?
Помста активує ті самі нейронні мережі, що й кокаїн чи алкоголь — центри задоволення, допамінові рецептори та систему винагороди, пояснює Джеймс Кіммел з Єльського університету у своєму дослідженні The Science of Revenge. - Скільки людей стають адиктами помсти?
Близько 20% населення розвивають справжню залежність від помсти — так само, як 20% тих, хто пробує алкоголь чи наркотики, стають залежними від них. - Чи можна позбутися цієї адикції?
Нейронауки доводять: прощення фізично вимикає больові центри мозку, деактивує тягу до помсти та відновлює роботу префронтальної кори, відповідальної за самоконтроль. - Чому це важливо для України?
Розуміння нейробіології помсти допомагає відрізнити здорове прагнення справедливості від деструктивної жадоби помсти — це критично важливо для суспільства, яке переживає колективну травму війни.
Як помста змінює хімію мозку: механізм нейронної залежності
Коли людина відчуває несправедливість — реальну чи уявну — мозок спочатку реагує болем, пояснює Джеймс Кіммел з Єльської школи медицини. Щоб компенсувати цей біль, активуються нейронні ланцюги задоволення та винагороди — ті самі, що працюють при наркотичній залежності. Викид допаміну створює короткочасну ейфорію, але вона швидко зникає. Людина хоче відчути це знову й знову — і єдиний спосіб отримати нову дозу задоволення полягає в тому, щоб завдати болю іншій людині.
Дослідження з використанням функціональної МРТ показують: під час планування помсти в мозку активуються вентральне тегментальне поле та nucleus accumbens — структури, які формують основу всіх відомих адикцій. Ці ж зони світяться на знімках мозку залежних від героїну, азартних ігор чи алкоголю. Сканування проводилися в більш ніж 60 університетах по всьому світу, від Масачусетської лікарні загального профілю до Університетського коледжу Лондону, і результати незмінно підтверджували: помста — це неврологічна залежність, а не просто емоційна реакція.
Третій компонент цього нейронного тріо — префронтальна кора, яка відповідає за самоконтроль та оцінку наслідків. У здорової людини ця зона мозку діє як гальмо, що зупиняє деструктивну поведінку. Але у людей, схильних до адикції помсти, префронтальна кора просто вимикається. На сканах мозку видно: ця зона перестає працювати саме в момент, коли людина планує помститися — навіть якщо ця помста призведе до катастрофічних наслідків для неї самої.
Для України це дослідження має особливе значення. Коли суспільство обговорює покарання військових злочинців, важливо розуміти різницю між справедливістю (яка спирається на правові норми та міжнародне право) та помстою (яка керується лімбічною системою мозку та жадобою допамінового задоволення). Майбутній міжнародний трибунал для покарання російських воєнних злочинців — це механізм справедливості, а не інструмент колективної помсти, і це критична відмінність для психічного здоров’я нації.
Чому лише 20% людей стають справжніми адиктами помсти
Хоча майже кожна людина час від часу відчуває бажання помститися, лише кожен п’ятий реально переходить від думок до дій, показують дослідження Джеймса Кіммела. Коли в опитуваннях великих груп людей запитують, чи відчували вони нещодавно бажання помститися, майже всі відповідають «так». Але коли їх питають, чи діяли вони відповідно до цього бажання, лише 20% підтверджують, що так.
Ця статистика ідентична іншим формам залежності. Серед людей, які експериментують з алкоголем чи наркотиками, приблизно 20% розвивають справжню адикцію. Науковці досі не знають точно, чому одні люди стають залежними, а інші ні, але існують численні гіпотези. Генетична схильність відіграє роль — дослідження близнюків показують, що якщо один однояйцевий близнюк має проблеми з імпульсивністю та пошуком помсти, другий має підвищений ризик подібної поведінки.
Соціально-економічне середовище також критично важливе. Люди, які живуть у спільнотах з обмеженим доступом до формальних систем правосуддя, частіше вдаються до особистої помсти. Судові позови коштують дорого, і лише невелика частина населення може дозволити собі найняти адвокатів для вирішення конфліктів легальним шляхом. Натомість помста — це «безкоштовна» альтернатива, доступна кожному, хто готовий прийняти ризики.
Культурні норми теж мають значення. У деяких суспільствах помста романтизується як прояв сили та честі (від італійської вендети до кавказької кровної помсти), тоді як в інших культурах вона засуджується як примітивна та деструктивна. Дослідження антропологів показують: у суспільствах з сильною культурою помсти відсоток людей, які діють відповідно до своїх мстивих імпульсів, значно перевищує глобальні 20%.
Для українського суспільства, яке переживає колективну травму від війни, це означає підвищений ризик. Коли мільйони людей мають легітимні претензії (втрачені близькі, зруйновані будинки, викрадені діти), система правосуддя повинна бути достатньо потужною, щоб каналізувати цю енергію в легальні рамки. Інакше частина суспільства може застрягти в циклі помсти, який неврологічно нічим не відрізняється від наркоманії.
Як Путін став адиктом помсти: від Помаранчевої революції до геноциду України
Путін є найнебезпечнішим сучасним прикладом політичного лідера, одержимого помстою, і саме Україна стала головною мішенню цієї адикції, пише Foreign Policy у розслідуванні мотивів повномасштабного вторгнення. Дослідження нейробіології помсти від Джеймса Кіммела допомагає зрозуміти: війна проти України — це не раціональна геополітична стратегія, а наслідок 20-річної залежності від помсти, яка почалася з особистого приниження в листопаді 2004 року під час Помаранчевої революції.
Путінська одержимість Україною сягає корінням у 2004 рік, коли російський президент особисто втрутився в українські вибори, відвідавши Київ наприкінці жовтня та публічно закликаючи українців голосувати за його кандидата Віктора Януковича. Його зустріли імпровізованим військовим парадом, він виступив на національному телебаченні — і Путін був абсолютно впевнений у своїй здатності контролювати результат виборів, повідомляє Atlantic Council. Але це виявилося катастрофічною помилкою: його нахабне втручання в українські справи обурило мільйони раніше аполітичних українців, які побачили в цьому зневагу до незалежності України. Коли кілька тижнів по тому українці вийшли на Майдан проти сфальсифікованих виборів, для Путіна це була особиста образа — перша доза болю, яка запустила нейробіологічний механізм помсти.
Французька історикиня Франсуаза Том, експертка з пост-комуністичної Росії, підтверджує:
«Війна бере початок саме від Помаранчевої революції, яка стала приниженням для Путіна. Кандидат, якого він підтримував, програв проєвропейському кандидату в 2004 році. Це був ляпас Путіну, після якого він розвинув інтенсивну ненависть до України та її народу», цитує France 24.
Путін інтерпретував поразку як результат американського втручання — класична риса адикта помсти, який не здатен визнати власну помилку та шукає зовнішніх винуватців. Російський журналіст Михайло Зигар стверджує: Путін був одержимий Україною з першого року свого правління у 2000-му, але після Помаранчевої революції ця одержимість переросла в параноїю.
Нейробіологічний механізм помсти після 2004 року працював у Путіна класично: біль від приниження → жадоба реваншу → фантазії про покарання України. Протягом наступних 20 років кожна спроба України піти до Європи активувала його допамінові центри помсти. У 2013 році він змусив Януковича відмовитися від євроінтеграції, що спровокувало Євромайдан. У лютому 2014-го його «зелені чоловічки» захопили Крим, а потім російські військові увійшли на Донбас. Коли Путін побачив, що його військова авантюра 2014 року не підкорила Україну, а навпаки — загартувала її, він почав готувати повномасштабне вторгнення. З точки зору нейробіології, це класична ескалація адикції: попередня доза (Крим і Донбас) вже не дає достатнього задоволення, мозок вимагає більшої стимуляції.
У грудні 2020 року Джеймс Кіммел попереджав у виданні Politico: Дональд Трамп демонструє небезпечні ознаки залежності від помсти після програшу на виборах. Кілька тижнів потому стався штурм Капітолію 6 січня 2021 року. Але Трамп — дитяча гра порівняно з Путіним. Американський президент має у розпорядженні лише легальні інструменти влади та судову систему для своїх мстивих імпульсів. Російський диктатор контролює армію, спецслужби, ядерну зброю — і готовий масштабувати свою помсту до рівня геноциду.
24 лютого 2022 року, коли російські ракети почали падати на українські міста, Путін виголосив промову, насичену класичною риторикою адикта помсти. Найстрашнішою була погроза не Україні, а Заходу.
«Хто спробує стати на нашому шляху, повинен знати, що Росія відповість негайно, і наслідки будуть такими, яких ви ніколи не бачили у своїй історії», цитує TIME Magazine.
Книга колишнього кореспондента NPR Люсьєна Кіма «Putin’s Revenge: Why Russia Invaded Ukraine» (Columbia University Press, 2025) детально документує, як путінська помста Україні будувалася з 2004 року через Помаранчеву революцію та Євромайдан 2014-го до повномасштабного вторгнення у 2022 році, повідомляє Wilson Center. Кім пояснює: помста може бути відповіддю не лише на реальну кривду, а й на уявні образи —
«сприйняті приниження, які могли не відбутися насправді, але відчуваються реальними для тих, хто шукає помсти».
Для Путіна українці винні в тому, що наважилися стверджувати, що вони не росіяни, і намагалися побудувати власну незалежну державу.
Російський соціолог Григорій Юдін, який був одним з небагатьох, хто передбачив повномасштабне вторгнення у 2022 році, стверджує: багато росіян підтримують Путіна через спільне почуття
«ресентименту — жахливого, нескінченного ресентименту»,
пише The Washington Post. Ця психологічна сила, яку філософ Фрідріх Ніцше називав ressentiment, штовхає Кремль до нескінченної війни. Суть ресентименту — жадоба помсти та одночасна фрустрація від неможливості її втілити. Відповіддю стає «переоцінка цінностей»: реальність перевертається догори дригом. Українські герої, які захищають свою країну, стають «нацистськими сатаністами». Російська неспровокована геноцидна агресія стає «апокаліптичною самообороною від ворожого Заходу». Жертви та кати міняються місцями.
Найстрашніше в путінській адикції помсти — це те, що він переконав мільйони росіян, що України не існує як країни, а українці насправді росіяни. Це створило психологічне підґрунтя для масових злочинів, коли російське вторгнення зіткнулося з реальністю ворожої України, попереджає Atlantic Council. У своєму есе липня 2021 року «Про історичну єдність росіян та українців» Путін демонстративно заявив, що українці та росіяни — «один народ», і що «справжній суверенітет України можливий лише у партнерстві з Росією». Це класична мова адикта помсти, який не здатен визнати право жертви на власне життя.
Порівняно з Путіним, історичні тирани XX століття демонструють схожі патерни адикції помсти. У 1915 році, за два роки до російської революції, Сталін зізнавався:
«Моє найбільше задоволення — це вибрати жертву, ретельно підготувати план, втілити безжальну помсту, а потім лягти спати».
Мао Цзедун у 1927 році написав захоплений звіт для керівництва Компартії Китаю, де детально описував задоволення від спостереження за насильницькими репресіями проти поміщиків.
Гітлер у «Майн кампф» присвятив цілі розділи своїм образам та жадобі помсти євреям, соціал-демократам, комуністам. Але всі ці тирани принаймні не заперечували існування своїх жертв як окремих народів — Путін же намагається стерти саму ідею української нації, що робить його помсту ще небезпечнішою.
Прощення як нейробіологічне лікування: наука проти «хіпі-філософії»
Коли Джеймс Кіммел пропонує прощення як антидот до помсти, більшість людей реагують скептично: це звучить як релігійна проповідь або наївний хіпі-ідеалізм. Але нейронаука доводить:
прощення — це не моральна категорія, а конкретний нейробіологічний процесс, який буквально змінює хімію мозку.
Функціональна МРТ показує: коли людина навіть просто уявляє прощення кривдника, три ключові зони мозку, задіяні в помсті, реагують протилежним чином.
- По-перше,
прощення деактивує больові центри, пов’язані з відчуттям образи. Якби існувала пігулка, яка могла б припинити біль від несправедливості, її винахідник став би мільярдером — але прощення робить це безкоштовно, зауважує Кіммел. На відміну від помсти, яка лише тимчасово маскує біль дозою допаміну, прощення фізично вимикає джерело болю. - По-друге,
прощення деактивує центри тяги та винагороди, які відповідають за адиктивну поведінку. Людина перестає бути одержимою фантазіями про помсту, руминація припиняється, обсесивні думки зникають. Це звільняє величезну кількість когнітивних ресурсів — замість того, щоб витрачати ментальну енергію на плани помсти, мозок може зосередитися на конструктивних завданнях у теперішньому та майбутньому. - По-третє,
прощення активує або реактивує префронтальну кору — зону самоконтролю, яка була вимкнена під час планування помсти. Ця зона відновлює здатність оцінювати наслідки своїх дій та утримувати себе від деструктивної поведінки. Сканування мозку показують: після акту прощення префронтальна кора починає світитися на знімках — буквально вмикається гальмівна система мозку.
Важливо розуміти: прощення в науковому сенсі — це не дарунок кривднику і не схвалення його дій. Ви можете пробачити людину, яка вас скривдила, і при цьому підтримувати її кримінальне переслідування, вимагати компенсації або повністю розірвати з нею стосунки.
Прощення — це інструмент для жертви, а не для агресора. Це спосіб вийти з нейробіологічної пастки, де ваш мозок утримує вас у циклі болю та жадоби помсти.
Для українського суспільства це особливо складне питання. Як можна «пробачити» масові вбивства, катування, депортацію дітей?
Кіммел пояснює: прощення не означає відмови від правосуддя або примирення з агресором.
Міжнародні трибунали для російських воєнних злочинців — це справедливість, яка повинна відбутися незалежно від того, чи хтось когось пробачає. Але на індивідуальному рівні люди, які зможуть пробачити (не забути, не виправдати — але звільнитися від нейробіологічного ярма помсти), матимуть кращі шанси на психологічне відновлення та повноцінне життя після травми.
Від адвоката-месника до дослідника помсти: особиста історія Джеймса Кіммела
Джеймс Кіммел сам був адиктом помсти — і саме тому вирішив присвятити життя дослідженню цієї залежності. Підлітком у Пенсільванії він став жертвою систематичного булінгу з боку однолітків. Коли йому було 17 років, ці хлопці прийшли до його будинку та вбили його собаку — бігля. Кілька тижнів по тому вони повернулися та підірвали їхню поштову скриньку. Кіммел був сам удома, взяв зброю, сів у машину матері та помчав за ними посеред ночі по сільській дорозі, кричачи від люті.
Він наздогнав їх біля старого амбара — троє чи четверо хлопців у пікапі. Вони повільно вийшли з пікапа та обернулися, дивлячись у світло фар, намагаючись розгледіти, хто їх переслідував. У Кіммела була зброя, і він міг застрелити їх. Але в останню секунду у нього виникла інтуїція: якщо він це зробить, то стане іншою людиною. Він розумів, що не готовий відмовитися від усього, чого досяг у житті, попри глибоке бажання змусити цих хлопців страждати за роки знущань та вбивство його собаки. Тому він розвернувся та поїхав додому — але не пробачив їм.
Натомість Кіммел став адвокатом і обрав професію легалізованої помсти. Адвокати працюють як професійні месники, яких наймають клієнти для помсти у формах, санкціонованих законом, — ці форми ми називаємо «правосуддям». Він практикував понад 20 років, але помітив: задоволення від перемог у судах зникало дедалі швидше, і він хотів відчувати його знову й знову. Це руйнувало його сімейне життя — він був месником на роботі та починав ставати таким же удома. Тоді він запитав себе: чи може це бути адикцією?
Ніхто ніколи не формулював помсту в таких термінах. Тому Кіммел змінив кар’єру — протягом останніх двох десятиліть як дослідник насильства та помсти в Yale School of Medicine він систематизував дослідження нейробіологів з усього світу, щоб довести: пошук помсти — це адиктивний процес, ідентичний іншим добре відомим залежностям. Його книга The Science of Revenge узагальнює ці дані та пропонує конкретні стратегії для тих, хто застряг у циклі помсти.
Історія Кіммела демонструє головний парадокс помсти: навіть коли вона здається справедливою (хлопці вбили його собаку!), навіть коли вона легалізована (судові позови), вона все одно працює як наркотик — створює короткочасне задоволення, але довгострокову залежність. І єдиний вихід — не заборона помсти законом (люди завжди знайдуть способи обійти закон), а нейробіологічне розуміння механізму та свідомий вибір прощення як альтернативи.
Чому це важливо знати
Дослідження нейробіології помсти має критичне значення для України, яка переживає найбільшу колективну травму за часів Другої світової війни — і ця травма спричинена адиктом помсти, який має у розпорядженні армію, ядерну зброю та готовність масштабувати свою залежність до рівня геноциду. Розуміння Путіна не просто як «агресора» чи «воєнного злочинця», а як людини з клінічною залежністю від помсти допомагає пояснити, чому раціональні пропозиції компромісів та поступок не працюють — адикт не шукає раціонального рішення, він шукає наступну дозу допамінового задоволення від покарання України за «зраду».
Коли мільйони українців мають легітимні претензії до Росії — загиблі близькі, зруйновані міста, викрадені діти, фізичні та психологічні травми, — суспільство стоїть перед критичним вибором між двома шляхами.
- Перший шлях — це справедливість через міжнародні трибунали, документування воєнних злочинів, покарання конкретних винних осіб відповідно до міжнародного права. Міжнародний кримінальний суд, спеціальні трибунали для злочинів агресії, національні суди для воєнних злочинців — це механізми справедливості, які спираються на префронтальну кору, раціональну частину мозку, яка здатна відокремити емоції від правових процедур.
- Другий шлях — це колективна помста, яка керується лімбічною системою та жадобою допамінового задоволення. Цей шлях веде до циклів насильства, які можуть тривати покоління — саме так адикція Путіна до помсти переросла з особистого приниження 2004 року в геноцидну війну 2022-го.
Історія Балкан, Близького Сходу, Руанди показує: коли суспільства обирають помсту замість справедливості, конфлікт стає самопідтримуваним — кожен акт помсти створює нові жертви, які потім шукають свою помсту.
Двадцятирічна путінська одержимість помстою Україні демонструє найнебезпечніший аспект цієї адикції: вона не зникає сама по собі і не задовольняється компромісами. Після Помаранчевої революції 2004 року Путін отримав «дозу» помсти через окупацію Криму в 2014-му. Але ця доза лише підсилила залежність — вісім років потому він почав повномасштабне вторгнення. Нейробіологічно це класична ескалація адикції: попередні дози перестають давати ефект, потрібна все більша стимуляція. Саме тому розмови про «компроміси з Путіним» нереалістичні — адикт помсти не шукає компромісу, він шукає повного знищення джерела своєї образи.
Для українських психологів, психіатрів та соціальних працівників, які працюють з посттравматичним стресовим розладом, це дослідження пропонує конкретний терапевтичний інструментарій. Допомога жертвам війни не може обмежуватися симптоматичним лікуванням ПТСР — необхідно працювати з нейробіологією помсти, допомагати людям розрізняти здорове прагнення справедливості та деструктивну жадобу помсти. Людина, яка втратила рідних від російської ракети, може і повинна підтримувати міжнародні трибунали для покарання винних — але якщо вона застрягне в обсесивних фантазіях про особисту помсту, її префронтальна кора вимкнеться, і вона стане заручником тієї самої нейробіологічної пастки.
Для політиків та громадських лідерів це дослідження — нагадування про відповідальність за публічну риторику. Політики, які експлуатують мстиву риторику для мобілізації електорату, фактично активують адиктивні центри мозку своїх прихильників. Така риторика може дати короткострокові політичні дивіденди, але довгостроково вона отруює суспільство. Різниця між «ми домагатимемося справедливості через міжнародні трибунали» та «ми помстимося кожному росіянину» — це не просто семантика. Перша фраза активує префронтальну кору мозку — зону раціонального мислення, планування та самоконтролю, яка дозволяє відокремити емоції від дій. Друга фраза вмикає лімбічну систему — древню частину мозку, відповідальну за емоції, страх та агресію, яка блокує раціональне мислення та запускає цикл помсти. Перший шлях веде до відновлення суспільства. Другий — до покоління людей, залежних від помсти.
Україна має унікальний шанс стати прикладом суспільства, яке обрало справедливість замість помсти — не з наївного пацифізму, а зі свідомого розуміння нейробіології. Путінська адикція помсти призвела до найбільшої європейської війни з 1945 року та сотень тисяч загиблих. Якщо Україна застрягне в тому самому циклі помсти, вона повторить путінську помилку — тільки з протилежного боку. Натомість українське суспільство може показати світу: навіть після найжахливіших злочинів можна обрати шлях справедливості, який лікує націю, а не помсти, яка створює нову генерацію травмованих людей та майбутніх адиктів помсти.
Джерело: L’Express
