The Atlantic: Чому всі вважають, що їхній уряд провалився
У 2024 році на виборах по всьому світу чинні політичні сили — праві й ліві, центристи й радикали — масово втрачали підтримку. Це стало глобальним трендом, незалежно від якості їхнього управління, багатства країн чи ідеологій. Чому це відбувається? Чому одночасно в усіх частинах світу люди вважають, що їхні уряди не виконують своїх обіцянок?
Автор The Atlantic Мойзес Наїм пояснює це феноменом “парадоксу Лаґоса”: розривом між зростаючими очікуваннями громадян і реальними можливостями держави ці очікування задовольнити. Із цього розриву народжується розчарування, яке підриває довіру до інституцій та стимулює зростання популізму, радикалізму й політичної нестабільності.
“Парадокс Лаґоса”: що сталося в Чилі
Колишній президент Чилі Рікардо Лаґос пригадує, як інвестував державні кошти у соціальне житло для бідного району Сантьяго: “Ми побудували комплекс, забезпечили воду, світло, медицину. Але на виборах вони проголосували проти мене”. Причина? “Немає де паркуватися”, — відповіли мешканці. Очікування людей перевищили стандартний набір соціальних послуг. У цьому випадку уряд не був поганим — просто очікування випередили його можливості.
Глобальне підтвердження тренду
У 2024 році уряди втрачали вибори по всьому світу: Консерватори у Великій Британії, Ліберально-демократична партія Японії, АНК у Південній Африці, партія Мун Чже Іна в Південній Кореї, Пероністи в Аргентині, Моді в Індії — всі зазнали значних поразок. У Мексиці — рідкісний виняток, де чинний популіст передав владу своєму наступнику. У всіх інших випадках перебування при владі стало “поцілунком смерті”.
Причини були різні: інфляція, корупція, етнічна напруга, геополітичні виклики, інтернет-теорії змов. Але результат один: громадяни незадоволені, незалежно від політики урядів.
Три “P”: популізм, поляризація, постправда
Наїм називає три супутники політичного хаосу: популізм, поляризація і постправда. Вони не обов’язково причина кризи довіри, але точно її каталізатор. Соцмережі створюють ефект “дзеркала чужого життя” — ми бачимо, як хтось живе краще, і порівнюємо з собою. Очікування ростуть, і розчарування набуває політичної сили.
Вибух очікувань і інституційна інертність
Автор зазначає, що у ХХІ столітті не лише бідні країни, а й багаті стикнулися з проблемою інституційної інерції. Бюрократії, сформовані в XIX і XX століттях, рухаються повільно. А в світі цифрових мереж, миттєвої комунікації та демографічного старіння — це стає загрозою. Очікування виборців зростають експоненційно, тоді як якість держпослуг — ні. І навіть якщо уряд працює краще, ніж раніше, люди цього не помічають, бо орієнтуються не на власний прогрес, а на уявлення про “норму”, сформовану глобальними інформаційними потоками.
Політичні наслідки: популісти, антиелітні рухи, недовіра
Наїм згадує Італію як приклад електорального дрейфу: від Сільвіо Берлусконі до “антипартійного” Руху 5 зірок, а далі — до Джорджі Мелоні. Це шлях посилення недовіри до центризму, і спроба щоразу голосувати “проти”. Популісти здобувають владу — і через кілька років стають жертвами тієї ж хвилі.
“Очікування людей зростають швидше, ніж здатність урядів їх задовольнити. Із цього народжується політична турбулентність, що підриває демократію” — пише автор.
Чому це важливо знати
Феномен, описаний у статті, пояснює не лише електоральні провали урядів, а й загальну кризу довіри до політики як такої. В умовах, коли кожен громадянин бачить більше, порівнює швидше й розчаровується глибше — сама ідея ефективного державного управління опиняється під загрозою. Усвідомлення “парадоксу Лаґоса” допомагає зрозуміти природу сучасного політичного скепсису й уникнути пастки нескінченної заміни еліт, які не можуть бути ідеальними за замовчуванням.
