Кіноклуб для шпигунів: що дивляться в DGSE

У липні 2025 року в штаб-квартирі DGSE (Генеральної дирекції зовнішньої безпеки Франції) на бульварі Мортьє в Парижі відбувся незвичайний кіносеанс. Французька зовнішня розвідка влаштувала показ фільму Еріка Рошана «Патріоти» 1994 року — стрічки, що вже три десятиліття слугує навчальним матеріалом для новобранців елітного підрозділу Service Action.

«Для Служби це був найреалістичніший фільм про життя агента», — згадує П’єр Мартіне, колишній офіцер спецпідрозділу, який прийшов на службу в 1997 році та регулярно переглядав цю стрічку під час підготовки.

Іронія полягає в самому сюжеті фільму. У ньому показано класичний сценарій компромату: спокусливу агентку, яка зваблює французького вченого, приховану камеру в готельному номері, а потім — шантаж із погрозою все розповісти дружині. Тобто саме ті методи, які французька розвідка офіційно заперечує та стверджує, що ніколи не використовує.

Офіційна доктрина: примус як крайній засіб

Парадокс очевидний: на офіційному сайті DGSE відкрито згадується класична розвідувальна формула MICE — Money (гроші), Ideology (ідеологія), Coercion (примус), Ego (его). Літера C прямо вказує на використання компрометації та шантажу як інструментів вербування. Але ветерани служби дружно заперечують: на практиці це крайній засіб, до якого майже ніколи не вдаються.

«Нас цьому навчають, але за 15 років служби я жодного разу цього не застосовував. Усередині DGSE примус вважається небажаним методом — ми розглядаємо його як контрпродуктивний»,

— пояснює Олів’є Мас, колишній полковник французької розвідки.

Офіцер контртерористичного підрозділу, який фігурує під псевдонімом «Жеремі», підтверджує цю позицію:

«У культурі Служби немає місця для примусу. Це просто не працює, якщо ви хочете побудувати довготривалу співпрацю з джерелом».

Офіцерка «Анн» з відділу нерозповсюдження зброї висловлюється ще відвертіше:

«Я переконана, що компрометація — це провальна стратегія. Ми не збираємося нікому викручувати руки. Якщо ви силою змусите людину щось зробити, вона витратить всю енергію лише на одне — як вирватися з ваших лещат».

Прагматичні причини відмови від шантажу

Мішель Герен, колишній керівник генеральної інспекції DGSI (внутрішньої розвідки Франції), пояснює відмову від компромату суто прагматичними міркуваннями:

«Літера C у формулі MICE — примус — це останнє, чому віддають перевагу професійні вербувальники. І справа не в моралі. Просто такий підхід дає вам джерело жахливої якості, яке думає лише про помсту або про те, як вислизнути з ваших рук».

Цю істину добре розуміли навіть у КДБ — організації, яка зробила компромат своєю візитною карткою. У секретному навчальному посібнику радянської розвідки 1969 року чітко зазначено:

«Агентів, завербованих за допомогою компрометуючих матеріалів, не можна вважати надійними. Вони зазвичай намагаються ухилятися від виконання завдань».

Далі в документі рекомендується поступово переводити таких агентів на фінансову мотивацію — гроші працюють краще за страх.

До прагматичних аргументів додається політичний вимір. Директор DGSE Ніколя Лернер у листопаді 2024 року сформулював принципову позицію:

«Честь демократії — і водночас гарантія її життєздатності на відміну від авторитарних режимів — полягає в тому, щоб не відповідати ударом на удар, контролювати свої дії, не опускаючись до певних методів».

Це не просто красиві слова — це стратегічний вибір між короткотерміновою ефективністю та довгостроковою репутацією.

Сіра зона: коли примус все ж застосовується

Попри офіційні заперечення, свідчення інсайдерів розкривають сіру зону французької розвідки. Елементи м’якої компрометації регулярно вплітаються в роботу з інформаторами. Найпоширеніший прийом — обов’язкова розписка за кожну грошову виплату.

«Я завжди пояснював це так: мені довірили державні кошти, і саме мене перевірятимуть, як я їх витратив. Тому мені потрібен ваш підпис»,

— розкриває механізм Олів’є Мас, колишній полковник DGSE. Начебто формальність для бухгалтерії. Але обидві сторони розуміють: ця розписка — потенційний важіль тиску. Захоче інформатор вийти з гри — папірець нагадає про наслідки.

Полковниця «Наталі» з керівництва розвідувального управління DGSE відверто описує більш витончений метод:

«Можна створити пастку для джерела — дати йому гроші, на які воно не мало права. Потім ця “помилка” стає інструментом контролю».

Це вже не брутальний шантаж із фотографіями чи погрозами. Це тонка гра, де компрометація маскується під бюрократичні процедури, а примус — під фінансову звітність.

Резонансні справи: коли теорія розходиться з практикою

Справа Окулова

Російсько-молдовський бізнесмен Олександр Окулов, пов’язаний з олігархом Костянтином Малофєєвим, близьким до Володимира Путіна, став об’єктом уваги французьких спецслужб. У березні 2022 року в транзитній зоні аеропорту Шарль-де-Голль його відвели в окрему кімнату, де «Бруно» та «Александра» представилися агентами французького уряду та запропонували інформувати їх про російські контакти.

Після відмови, за словами Окулова, на другій зустрічі пролунали погрози внесення до санкційного списку. В SMS від «Александри» говорилося:

«Ми залишили б вас у спокої, якби ви погодилися розповісти нам про свої контакти і час від часу зустрічатися. Ви б тільки виграли і нічого не втратили, навпаки».

20 квітня 2022 року Міністерство фінансів США заморозило його активи. Окулов оскаржує це рішення та подав скарги про «переслідування, шантаж і наклеп».

Справа Дюменіля

Справа Дюменіля: коли розвідка переходить межу

Історія розпочалася у 2003 році з фінансового скандалу. DGSE звинуватила підприємця Алена Дюменіля в привласненні 13 мільйонів євро — це були таємні кошти, так званий «військовий скарб», призначений для екстреного функціонування служби в разі національної кризи.

Кульмінація настала 12 березня 2016 року в аеропорту Шарль-де-Голль. Двоє поліцейських перехопили Дюменіля та завели до окремої кімнати. Там на нього вже чекали агенти DGSE з «пропозицією», від якої важко відмовитись.

За свідченнями підприємця під присягою, зустріч швидко перетворилася на погрози: «Він поводився дуже загрозливо, говорив, що я можу опинитися в інвалідному візку або й гірше». Для підсилення ефекту агенти продемонстрували приватні фотографії Дюменіля — недвозначний натяк, що він під постійним наглядом.

Тодішній директор DGSE Бернар Бажоле категорично заперечує версію підприємця, наполягаючи на «бездоганній ввічливості» своїх підлеглих. Але французька юстиція вирішила інакше: самого Бажоле звинувачено в співучасті у спробі вимагання. Судовий процес над колишнім головою розвідки призначено на 6—7 листопада 2025 року — безпрецедентна подія для французьких спецслужб.

Сексуальні пастки: табу, яке порушують

Тема «медових пасток» залишається найчутливішою для французьких спецслужб, які всіляко намагаються дистанціюватися від методів тоталітарних режимів. Колишній шеф SDECE (попередника DGSE) Александр де Маренш лише натяками визнав існування такої практики:

«Траплялося, що красиві та вмотивовані жінки — чи то з державних міркувань, чи за винагороду — працювали на других ролях і розважали деяких високопоставлених гостей».

Важлива деталь: він говорив виключно про операції на французькій території.

За кордоном використання спокуси офіційно під забороною, хоча скандальні винятки руйнують цей міф. Найгучніший — операція Rainbow Warrior 1985 року. Під час розслідування підриву корабля Greenpeace новозеландська поліція з’ясувала шокуючу деталь: активістка екологічної організації «Фредерік Бонльє» виявилася лейтенанткою DGSE. Під прикриттям вона завела роман з іншою активісткою руху.

Франсуа Варукс, офіцер-вербувальник DGSE з 18-річним стажем (1977—1995), підтверджує рідкісність таких завдань:

«За всю кар’єру лише одного разу мені наказали зблизитися з жінкою-ціллю та вступити з нею в інтимні стосунки».

У DST (історичному попереднику DGSI) подібні методи провокували гострий внутрішній конфлікт. У 1963 році керівництво категорично відхилило цинічну пропозицію: організувати для секретарки радянського посольства нелегальний аборт в обмін на її співпрацю. Комісар Ле Февр на початку 1960-х демонстративно подав у відставку, обурений тим, що служба «експлуатує особисте життя людей і намагається вербувати перебіжчиків сексуальними приманками».

Французький парадокс: імунітет до сексуального шантажу

Класичний приклад французького імунітету до інтимного шантажу описав Роман Гарі в мемуарах «Ніч буде спокійною». У 1946—1947 роках майбутній письменник працював другим секретарем посольства Франції в Софії. Одного дня двоє болгарських агентів влаштували йому класичну пастку: показали компрометувальні фото з молодою жінкою та запропонували «домовитись».

«З невеликою доброю волею з обох сторін можна завжди все владнати», — натякнули шантажисти.

Відповідь Гарі їх ошелешила:

«Все, про що прошу — дайте мені ще один шанс! Викличте цю дівчину знову або, краще, іншу — більш стимулювальну. Наприклад, дочку вашого шефа, міністра внутрішніх справ. Я завжди мріяв з нею переспати».

Болгарські агенти були в шоці — операція провалилася.

Цей анекдотичний випадок розкриває фундаментальну проблему: шантаж працює лише тоді, коли жертва боїться розголосу. Але французька культура з її толерантністю до особистого життя робить такі погрози безглуздими.

Ветеран DGSE ділиться досвідом радянських колег:

«Перебіжчики з КДБ розповідали про “французький парадокс”. Спробуй шантажувати француза коханкою — він просто знизає плечима: “Показуйте фото моїй дружині скільки завгодно. Вона або зрозуміє, або вже давно все знає”».

Саме тому для компрометації французів розвідки обирають інші важелі: корупцію, ухилення від податків, порушення професійної етики. Гроші та репутація в бізнесі — ось що справді вразливе. А особисте життя? «Таке життя» (C’est la vie), як кажуть французи.

Чому це важливо знати

Для України, яка протистоїть російській агресії та розвиває партнерство з західними спецслужбами, розуміння європейських підходів до розвідувальної етики має стратегічне значення.

Протидія російському компромату. Росія десятиліттями вдосконалювала систему компрометації — від класичних «медових пасток» до сучасного кібершантажу. Французький досвід показує: ефективна протидія будується не на відповіді «око за око», а на розумінні вразливих точок суспільства. Українським спецслужбам це дає орієнтир для захисту державних діячів та налагодження безпечних каналів обміну розвідданими з партнерами.

Юридична сумісність у спільних операціях. Коли українські та західні служби працюють разом — чи то в кіберпросторі, чи на території третіх країн — важливо розуміти «червоні лінії» партнерів. Знання, що для європейців примус є винятком, а не правилом, допомагає уникнути конфліктів і зберегти довіру в критичні моменти.

Захист від маніпуляцій через репутацію. «Французький парадокс» містить важливий урок: суспільство, толерантне до приватного життя, менш вразливе до особистого шантажу. Але фінансові махінації, корупція, порушення законів — це універсальні важелі тиску. Для української еліти це чіткий сигнал: прозорість у фінансах і дотримання законності — не просто вимоги МВФ, а питання національної безпеки.

Довіра як валюта розвідспівпраці. У розвідувальному світі репутація — це все. Дотримання демократичних стандартів, навіть коли противник їх ігнорує, забезпечує Україні статус надійного партнера. А це прямо конвертується в якість розвідданих, доступ до передових технологій і швидкість реагування союзників на критичні загрози.

Джерела

L’Express: Étienne Girard, «La DGSE et la DGSI pratiquent-elles le “kompromat”? Enquête sur un tabou français», 12 серпня 2025.