Як пише The New York Times, у центрі цієї події — одна з найпотужніших символічних сцен християнства: Ісус передає ключі апостолу Петру, що зображено на фресці П’єтро Перуджіно (Pietro Perugino), написаній у XV столітті. Вона прикрашає північну стіну капели, де відбувається конклав.
Цей візуальний образ іде від Євангелія від Матвія:
«Я дам тобі ключі від Царства Небесного; і що ти зв’яжеш на землі — буде зв’язане на небесах, а що розв’яжеш — буде розв’язане на небесах».
Ці слова стали основою богословської концепції спадкоємності Петра (apostolic succession), яка закріплює владу папи Римського як духовного наступника апостола.
Сакральна функція понтифіка
Як підкреслює кардинал Тімоті Долан (Cardinal Timothy M. Dolan) з Нью-Йорка:
«Люди питають: то хто ж такий папа? CEO? Голова ради директорів? Ні. Він — наступник святого Петра і єпископ Риму».
У виборі нового папи поєднуються політичний процес та глибокий теологічний сенс. Саме поняття конклав (conclave) походить від латинського cum clave — «під замком», або буквально — «з ключем». Це не лише про безпеку, а й про ритуал передачі влади, символ якої — ключі.
Ключі Петра: шлях від прощення до влади
У перші століття християнства ключі символізували прощення гріхів і надію на спасіння. Як пояснює священник Ґабріель Торретта (Father Gabriel Torretta), професор теології:
«Це — християнська надія, бо якщо Петро має ключі, значить існує прощення і можливість єдності з Христом у вічному житті».
Перші зображення апостола Петра з ключами з’являються лише у IV столітті, коли імператор Костянтин (Constantine) легалізував християнство. У Римі, в мавзолеї Санта-Костанца (Mausoleo di Santa Costanza) — гробниці його доньки, збереглась мозаїка Ісуса в імперському вбранні, який передає ключ Петру, сидячи на кулі світу. Виноградні мотиви довкола символізують Євхаристію.
Це період, коли церква набуває політичного статусу, й образ ключів означає вже не лише спасіння, а владу в межах Римської імперії.
Від Середньовіччя до Франциска: як змінювалася влада
У середньовіччі ключі стали ще більш політизованими — папи фактично володіли територіями (Папська держава). За деякими історичними свідченнями, папі вручали реальні ключі міст після їх завоювання. Відбувалася матеріалізація влади.
У добу Відродження, коли Перуджіно створив фреску, митці почали включати всіх апостолів, а не лише Ісуса і Петра. Це був візуальний жест на користь тези про спадкоємність пап у політичному й соціальному контексті.
Папство як моральна інституція
Сьогодні папа не має армій чи валют.
Як зазначив кардинал Долан: «У нього немає армій, немає валюти, немає торгівлі чи тарифів. Але в нього є моральна і духовна влада, якої жадає світ».
Папа Франциск сам говорив про це під час проповіді у червні 2024 року, коли пояснював значення ключів:
«Влада — це служіння (authority is a service), і влада, яка не є служінням — це диктатура».
Цей підхід до влади як до служіння відображає його прагнення обмежити можливість зловживання статусом папи та зберегти духовну чистоту посади.
Хто стане новим папою?
Серед кандидатів на Папський престол:
- П’єтро Паролін (Pietro Parolin) — держсекретар Ватикану, обережний адміністратор.
- П’єрбаттіста Піццабалла (Pierbattista Pizzaballa) — латинський патріарх Єрусалиму, добре знайомий із політичними конфліктами.
- Луїс Тагле (Luis Tagle) — кардинал із Філіппін, якого називають «Азійським Франциском», але критикують за мовчання щодо внутрішніх проблем.
- Жан-Марк Авелін (Jean-Marc Aveline) — з Марселя, знаний міжрелігійним діалогом у багатокультурному середовищі.
- Роберт Френсіс Превост (Robert Francis Prevost) — американець, що сприймається як «центризм» між Франциском і консерваторами.
- Маттео Дзуппі (Matteo Zuppi) — відомий миротворчими місіями й соціальним служінням.
- Маріо Грек (Mario Grech) — з Мальти, координатор Синоду єпископів.
- Петер Ердо (Peter Erdo) — угорський архієпископ, прихильник традиціоналізму.
Чому це важливо знати
Конклав 2025 року — це не лише внутрішньоцерковна подія. Це поворотний момент для мільярда католиків і для глобального морального лідерства. Символ «ключів від Царства» знову перетворюється на маркер того, яким буде майбутнє християнської спільноти: відкритим чи ексклюзивним, духовним чи бюрократичним, реформаторським чи традиціоналістським.
