Під заголовком «Das Exil war kein Paradies unter Palmen» відомий німецький літературознавець Еккарт Гебель презентує нову фундаментальну працю історика Вольфганга Бенца, присвячену темі вигнання, що розпочалося з приходом Гітлера до влади у 1933 році, Die Welt. У центрі книги — не лише добре відомі постаті типу Томаса Манна чи Ганни Арендт, а передусім ті, хто був змушений тікати від нацистського терору без слави і шансів на повернення.
Exil — це не лише Каліфорнія і Нью-Йорк
Книга «Exil» руйнує уявлення про еміграцію як про можливість нового життя у «пальмовому раю». Історії, зібрані Бенцом, засвідчують протилежне — вигнання було досвідом апокаліптичним, принизливим і смертельним для більшості.
«Ми марно шукаємо дорогу чи будинки — нічого. Вантажівка зупиняється перед піщаною дюною, біля якої стоять кілька халуп… Перші враження від Ібібобо — спека, пісок і мухи».
Цими словами Бенц описує історію доктора Людвіга Поппера, відомого венського інтерніста, який після втрати посади та позбавлення права на хабілітацію через своє єврейське походження, змушений тікати до Болівії. Його мандрівка — через Ла-Пас, джунглі та Ібібобо — тривала понад 10 років. Повернення до Відня відбулося лише в 1947 році. Іронічно, але досвід вигнання зробив із Поппера фахівця з тропічної медицини.
Інші історії не мають навіть такого «щасливого» кінця.
Історія д-ра Хеллера: від концтабору до інтернування на Маврикії
Після погрому «Кришталевої ночі» у 1938 році мюнхенський видавець Альфред Хеллер був відправлений у Дахау, а звільнившись — зумів втекти з дружиною до Палестини. Проте вже в жовтні 1940 року британська мандатна влада депортувала подружжя на Маврикій, де під вартою і в жахливих умовах вони прожили п’ять років. Дружина Хеллера померла після повернення в Хайфу 1945 року, не витримавши поневірянь.
Такі історії були масовими — тисячі євреїв гинули у морі, на затонулих чи розвернутих судах. Найвідоміший приклад — корабель «St. Louis», який у 1939 році, не отримавши дозволу на висадку в Гавані, був змушений повернутись до Третього Рейху, де більшість із 936 пасажирів згодом загинула в концтаборах.
Класика історіографії та літопис страждань
Бенц, якого називають найавторитетнішим сучасним дослідником антисемітизму, у свої 80+ років створив книгу, яка поєднує жорстку історіографічну рамку з емпатією до індивідуальних доль. Автор проводить читача через Париж, Лондон, Нью-Йорк, Шанхай, Ібібобо, Аргентину й Палестину, даючи змогу побачити всю географію вигнання з Німеччини між 1933 і 1945 роками.
Особливо потужною є глава, присвячена дітям, евакуйованим до Британії. Близько 9 із 10 «Kindertransport»-дітей так ніколи й не побачили своїх батьків, які були вбиті в таборах смерті.
«Бенц зберігає стиль холодного хроніста, проте дозволяє читачеві відчути весь жах через точність деталей і скромну емпатію», — зазначає рецензент.
Ідеологія вигнання — і виклик сучасності
У післямові Бенц робить рішучий крок — проводить паралель між вигнанням євреїв у ХХ столітті та сучасною політикою реміграції, яка піднімає голову в Європі. Він критикує спроби дискредитувати поняття інтеграції та асиміляції як «мертві» або «згорілі» категорії — риторику, характерну для крайніх правих політиків.
«Розрив між національним принципом і демократичною свідомістю залишається наріжним каменем сучасної політики», — пише Бенц, повторюючи думку Ганни Арендт, яка вбачала в США модель постнаціональної держави, де поєднуються національна пам’ять та загальні права людини.
Висновок
Книга «Exil. Geschichte einer Vertreibung 1933–1945» — не просто наукове дослідження. Це людський епос, зібраний з уламків історій, які опинилися між океанами, режимами, ідентичностями. Вольфганг Бенц не просто пише про вигнання — він дає голос тим, кого було вирвано з дому, ким знехтували, кого хотіли стерти з історії.
Чому це важливо знати
Книга Бенца повертає на історичну карту тисячі замовчаних трагедій, які в сумі складають одну з найболючіших моральних драм ХХ століття. У час, коли політики знову починають говорити про «відновлення національних спільнот» або «повернення до коріння», ця праця нагадує про наслідки націоналізму, вигнання та забуття. Вона вчить бачити людське у кожному біженцеві — тоді й зараз.
