Попри те, що обидва політики публічно демонструють мужність, жоден із них не скористався кількома чіткими запрошеннями президента Володимира Зеленського. Як пише у своїй авторській колонці для The Hill американський політолог і фахівець з України Александр Дж. Мотиль, у цього ігнорування є щонайменше три причини: незручність, відраза й внутрішнє неспокійне сумління.
Зовнішня бравада — внутрішній страх
Попри гучні заяви про лідерство й готовність «закінчити війну до кінця квітня», адміністрація Трампа уникає навіть короткотривалого візиту до країни, яка, за власними ж словами Білого дому, є «останнім бастіоном між Заходом і російським імперіалізмом».
Зеленський двічі запрошував Трампа й Венса:
- перший раз — під час принизливої зустрічі в Овальному кабінеті 28 лютого;
- вдруге — в ефірі CBS 60 Minutes:
«Ми хочемо, щоб ви приїхали. Приїхали й побачили. Ви вважаєте, що розумієте, що тут відбувається? Добре. Але перш ніж ухвалювати рішення або вести переговори — приїдьте, подивіться на людей, цивільних, воїнів, шпиталі, зруйновані церкви, дітей — живих і мертвих. І тоді вже говорімо про план завершення війни».
1. Незручність: комфорт понад відповідальність
Мотиль не без іронії зазначає, що життя у Мар-а-Лаго чи Трамп-тауері накладає відбиток на пріоритети політиків. Венс, який колись виріс у бідності в Аппалачах, нині радше зустрічається з мільярдерами, ніж із «реднеками». Тим більше — з українцями, яких масово вбивають російські ракети.
«Коли твоїм другом є Стів Віткофф, партнер Путіна, чому б не грати в гольф замість поїздки до Сум, де на Вербну неділю загинули мирні мешканці?»
Цинізм став новою формою дипломатії: набагато зручніше плакати на камери через «помилкові удари» Росії, сидячи у Вашингтоні, ніж бачити реальні поранення, знищені лікарні й понівечених дітей.
2. Відраза: презирство до України й Зеленського
У тексті йдеться про те, що деякі члени адміністрації вважають Україну «незграбною країною, яка сама винна у війні». Мовляв, вона не має «карти» для переговорів, а отже — не заслуговує на серйозне ставлення.
«Ванс натякає, що знає все про Україну, не відвідуючи її. Трамп — геній за визначенням і не потребує додаткових даних. А Зеленський? Просто продавець, який хоче легітимізувати себе через демонстрацію смерті».
Ігнорування України доповнюється персональним антагонізмом: в оточенні Трампа не забули, що Зеленський не підтримав розслідування проти Гантера Байдена, а отже — «став на бік опонентів». Тепер Зеленський, мовляв, використовує мертві тіла як «моральний реквізит».
3. Неспокій: моральна відповідальність і страх перед правдою
Мотиль нагадує: навіть ті, хто не вирізняється особливою етикою, відчувають, що виправдовування Путіна — це співучасть у масових убивствах. Навіть формально католицький новонавернений Венс (вступив до Церкви в 2019 році), не може не знати: «не вбивай» — не просто побажання.
«Краще залишити смерть тисяч українців абстракцією. У вигляді статистики. Щоб не довелося бачити розірвані кінцівки й кров на власні очі».
Це моральна стратегія дистанціювання: не торкатися зла, якщо не хочеш стати його співучасником — або, навпаки, уникати контакту, щоб не зруйнувати своє виправдання.
Цитата Венса: рівняння агресора й жертви
Найбільш тривожним моментом Мотиль називає інтерв’ю Ванса 15 квітня:
«Якщо хочеш закінчити конфлікт, треба зрозуміти стратегічні цілі як Росії, так і України… Це не означає підтримку російської справи чи вторгнення, але треба розуміти червоні лінії обох сторін».
На думку автора, це — морально неприйнятне твердження. Росія хоче знищити Україну. Україна — вижити. Порівнювати ці цілі — все одно що порівнювати геноцид з опором.
Чому це важливо знати
Відмова Трампа й Венса від поїздки в Україну — не просто політичне рішення. Це символ небажання бачити реальність війни, яку вони нібито прагнуть завершити. Це моральне самоусунення, яке робить будь-які перемовини, ініційовані Вашингтоном, поверхневими, нечутливими й приреченими на провал.
Американська адміністрація дедалі чіткіше сигналізує: для них війна в Україні — інструмент, а не трагедія. Їхній візит міг би змінити риторику. Їхня присутність — могла би стати свідченням людяності. Але натомість, як пише Мотиль:
«Не чекайте їх у Києві. Чекайте в Москві».
